Діти-діти, куди вас подіти?
Відповідь на це питання: "в кучку загнати і їсти не дати".
І чого стільки українців ворожі до малих дітей?
Нехай нема з'їздів для колясок, місць, де дитину можна переодягнути, погодувати – на таке потрібні гроші. Але ж дітям в Україні, якщо вони не мають нахабних батьків, доводиться весь час страждати від грубості і злості сторонніх людей.
Одразу уточню: ситуація явно погіршується із Заходу на Схід, і з менших міст до більших. Якщо в Тернополі, чи Львові, чи навіть у Чернігові мамі з дитиною в маршрутці чи тролейбусі радо звільнять місце, ще й кинуться помагати всаджувати дитя, то в Києві її ще й вилають: "какая-то савсєм безпардонная, влєзла са сваім рєбєнком, с каляской, єщьо і воласи распустіла!".
Про місце в транспорті вагітним і дітям я назбирала вже цілу колекцію з цитат: "а єслі ана бєрєменна і єздіт в маршруткє – то значіт ана бєрємєнна нє от таво от каво нужно, і ето єє проблеми!", "сматрі какая дура – бєрємєнная, ещє і рєбєнка тащіт!", "еті мамаши государство развалілі", або взагалі чудесні випадки виганяння вагітної з транспорту – "нєчєво тут стаять і нам на нєрви дєйствавать". І я чесне слово не знаю, чого ці всі цитатки чути тільки російською.
Що до дітей, то тут ще цікавіше. Є ж багато людей, впевнених, що мусять розказати мамі, як треба її дітей виховувати, або і показати, як це недавно зробила одна прибиральниця київського "туристичного об'єкту". Вона не тільки відчитала молоду невпевнену маму матюками, але і побила ломакою її дітей, щоб показати, як їх треба виховувати. Дітям – рочок одному і три другому, їй не сподобалось, що вони бігали і все чіпали. Справді ж, дітки повинні ходити повільно, як старички.
І скільки доводиться чути-бачити, як на вулиці "виховують" маму чи її дітей: хай не бігають, хай не кричать, хай ведуть себе пристойно, причому погрожують дітям, кричать на них і відчувають при тому, що роблять добру справу – аякже! Діти повинні бути тихі, як трупи, дітей ніхто не має чути, вони не повинні нікому заважати жити. Знаєте, звідси напрошуються висновок, що самі діти – не люди, і вони права на життя не мають. Вони не мають права просто бути такими, як вони є.
Адже це не на довго, мине пару років, і вони стануть підлітками, а потім – тими самими старенькими, що ходять тихо, зітхають і балакають неголосно.
Дитинства всього якихось пару років, але і те хочуть забрати злі тітоньки, примушуючи дітей "вести себе як слід", не пускаючи в транспорті сісти, штовхаючи їх і щиро вважаючи, що дітей, як диких звірів, треба тримати в спеціально відведених для них місцях.
І добре, якщо батьки в дітей свідомі – захистять, не допустять... А якщо мама дитину не любить? Скільки щодня на вулиці сцен: озвіріла мама лупить аж посиніле від плачу дитя, злющий тато трусить немовля, як грушу?
І люди спокійно минають, ідуть далі, людям нема діла до дитячих сліз і мук, діти – не люди.
Часом думаю, якби мені дали вибір – ким бути, то я б краще стала собачкою-пуделем, а не дитинкою, бо в пуделів тут якось набагато більше прав.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
