У моїх дітей крадуть дитинство
Мій семирічний син сидить і плаче. Олена Максименко, яка зникла сьогодні на КПП в Криму, була його нянею – коли він ішов у перший клас, вона у перші тижні щодня забирала його зі школи, водила гуляти, поки я не звільнялася з навчання і не прибігала по нього. Мій син її дуже любить, він зве її "наша Меллон". Тепер її немає. Вона невідомо де, невідомо, чи жива. Йому, у його сім років важко повірити, що таке буває.
Я не можу нічого зробити, ніяк втішити свого сина, хіба збрехавши йому щось. Мені страшно боляче, що в мого сина злі "зелені чоловічки" крадуть дитинство, вселяють в його світ такий біль, таке страшне розуміння несправедливості.
І немає нікого, хто б прийшов, як герой з його казок, як герой з його книжок про козаків. Люди беззахисні перед темними і страшними чорними злодюгами.
В його житі вже був Майдан, постріли, смерті, похорони, "мені самі слізки на очі набігають", в його житті вже був страх "ура, тату, тебе не застрелили, ти прийшов!!!", хоч і побитий тітушками.
Коли я народжувала його, коли він ріс, бігав, я думала, що в нього попереду – тільки квіти, кульки, школа, радість, дитинство, гурток з малювання, футбол і теніс. Я не могла подумати, що його чекає страх, паніка, переляк перед майбутнім, мама в сльозах...
Чому? Чому в наших дітей забирають світло? Чому вони ревуть? Як можна спати спокійно, жити спокійно, сито їсти, знаючи, що через тебе ревуть чиїсь діти? Через тебе вони назавжди, на все життя лишаються з холодом в душі? Чим може бути це виправдано? Якими такими великими ідеями і імперськими мріями?
Мій син заснув в сльозах... Я боюсь – він завтра прокинеться і запитає про "свою Меллон"...
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
