27 червня 2013, 00:13

Про історичну пам'ять

В основу даної публікації покладено мій виступ на Польсько-українському форумі "Політика пам'яті", організованому у Варшаві Фундацією Баторія 20 червня 2013 року. Серед учасників форуму – маршалок Сенату Республіки Польща Богдан Борусевич, відомі польські політики, члени Європарламенту Павел Коваль та Павел Залевскі, колишній міністр закордонних справ Польщі Адам Ротфельд, депутат Верховної Ради України Микола Княжицький, політтехнолог Олег Медведєв, знані науковці, дослідники та громадські діячі Гжегож Мотика, Анжей Фрішке, Максим Стріха, Тарас Возняк, Богуміла Бердиховска, Мирослав Чех, Александр Смоляр, Антін Борковський, Володимир Баран, Георгій Касьянов, Василь Расевич, В'ячеслав Брюховецький, Мирослав Маринович, Володимир Кулик, Оля Гнатюк,Гжегож Громадзкі, Андрій Портнов, Рафал Внук, Владислав Верстюк та багато інших.

Переконаний, що подібні форуми дають набагато більше для порозуміння і дружби між двома народами, ніж дії політиків – і це стосується політичних середовищ як Польщі, так і України.

До речі, не зважаючи на дражливі і актуальні (особливо в зв'язку з наближенням 70-річчя Волинської трагедії) теми "різні" чи "катастрофи" на Волині 1943 року на форумі звучала не так часто: більше уваги приділялося загальним проблемам вивчення історії та збереження історичної пам'яті, використання історії в політичних цілях – безвідносно того, чи стосується це подій 70-річної давнини.

_________________

Наприкінці 80-х років в Україні розпочався процес, який хтось характеризує як "повернення українцями власної історії". Я би назвав цей процес масовою ревізією – причому поступовою ревізією – української історії, яка сформувалася у радянські часи. Відбувається доволі швидке, але водночас розтягнуте у часі на півтора десятиліття, ламання старих догм і канонів.

Цей процес мав кілька стадій.

На першій стадії (1988 – 1990 роки) відбувається процес реабілітації окремих партійних діячів, відбувається спроба переосмислення радянського періоду історії – роль в цій історії таких діячів, як Косіор, Постишев, Каганович, Хвильовий, Скрипник. Повертаються митці із когорти "розстріляного відродження". Відбувається тотальне заперечення сталінської епохи і сталінізму загалом. Водночас стає доступною історія Центральної Ради (але ще не Директорії і не Гетьманату) – відбувається фактична реабілітація Володимира Винниченка і Михайла Грушевського. Перестає діяти заборона на деяких істориків-дисидентів – зокрема Михайла Брайчевського, Ярослава Дашкевича тощо. Вершина історичної сміливості цього періоду – фактична реабілітація гетьмана Івана Мазепи.

Друга стадія відноситься до періоду становлення основ державності – 1991 – 1993 роки. Маємо де актуалізацію радянської історії. Цілий ряд раніше культових постатей відходять на другий план. Так само відходять на другий план соціальні аспекти історії. Відбувається реабілітація УНР та ЗУНР, Січових Стрільців, повернення пам'яті про Голодомор (голод 1932 – 1933 років знайшов своє відображення в історичних дискусіях і в навчальній літературі). В історії для масового вжитку домінує культ козацтва.

Третя стадія припадає на 90-ті роки – початок нульових. Період Леоніда Кучми, який сам був далеким від гуманітарної сфери, але при цьому не заважав розвитку історичної науки. Саме у цей період історія України дистанціювалася від російської історії (епітафією над спільною концепцією історії стала книга Леоніда Кучми "Україна – не Росія"). Історію України почали сприймати у європейському контексті. Відбувається реабілітація доби Великого Князівства Литовського, перегляд концепції Русі та протоісторії України. Українські історики фактично згладжують основні гострі кути у поглядах на Польщу і проблеми сусідства. Польща з ворога (як вона сприймалася протягом тривалого часу) перетворюється на найближчого сусіда і партнера. Нарешті, відбуваються спроби історичної (не політичної) реабілітації ОУН та УПА (хоча невігласи ще довго писатимуть ці дві абревіатури через дефіс, ОУН-УПА, помилково ставлячи між ними знак рівності, та ще й іноді вважаючи синонімом цієї структури дивізію "Галичина").

У 2004 році починається четверта стадія – стадія політизації історії чи мобілізації історичної науки на службу політиці і політикам. Якщо Кучма використовував історію для вирішення політичних питань (як, наприклад, створення двосторонньої комісії з врегулювання складних питань українсько-польських взаємин, що діяла під егідою президентів Кучми і Квасьнєвського і напрацювала дійсно солідний – понад 20 томів – теоретичний та практичний матеріал, який ліг у основу важливих міждержавних рішень), то тепер політична доцільність диктувала лінію поведінки істориків. Державна машина, запущена Віктором Ющенком, була спрямована на волюнтаристське, іноді абсолютно ненаукове осмислення минувшини – на догоду політичній доктрині.

Месіанство Ющенка у сукупності з відверто прованським знанням історії – на поверховому, обивательському рівні – призвело до а) спротиву частини українців новій політиці; б) до висміювання, відторгнення нав'язуваних поглядів. Я вважаю, що повертати пам'ять про жертв Голодомору було потрібно – але це робилося доволі ефективно у 90-х роках. У часи Ющенка ми зіштовхнулися зі спробами створити загальнодержавний культ Голодомору. Повернення пам'яті про подію і зведення події у ранг культу – це два різних процеси. Як наслідок – трагедія перестала сприйматися з належним трагізмом. Її почали насаджувати – без права на самоосмислення, за єдиним каноном. Але саме до цього часу відноситься анекдот: "Ющенко заявив, що вступить у переговори з сомалійськими піратами тільки після того, як вони визнають Голодомор геноцидом".

Доктор Василь Расевич згадав про те, що в основі нинішнього сприйняття минувшини в Україні лежить підручник, написаний Орестом Субтельним – доволі компактний, але вже давно застарілий і досить поверховий. Але Ющенко сприймав історію України на ще більш простому рівні: його публічні виступи і намагання говорити про історію – це навіть не Субтельний. Це щось близьке до Історії Микола Аркаса чи навіть до "Оповідань з історії України" Івана Крип'якевича. Епоха, коли бухгалтер вчить академіків, як писати концепцію історії України, стала завадою на шляху розвитку української науки.

Саме у цей час в Україні кінцево сформувалися дві концепції історичної пам'яті, минувшини, які продовжують і до цього часу ділити Україну.

Перша концепція – національна. Для неї характерним є заперечення радянської та російської імперської історії, здобутків і прогресу, притаманних цьому періоду. Дана концепція є продовженням у кращому випадку державницької школи, у гіршому – народницької. Важливим моментом для цієї концепції є намагання досліджувати насамперед нереалізований потенціал українського державотворення (УНР, ЗУНР, Гетьманат, Держава 1941 року, діяльність ОУН та УПА). У цих дослідженнях незримо присутній умовний стан – "що було би, якби...". Кожне історичне явище розглядається крізь призму штучної ностальгії та підкресленні потенційних можливостей: "А якби історія повернулася по-іншому...".

Друга концепція – пост-радянська. Її можна охарактеризувати через популярний у середовищі істориків анекдот: "Назвіть чотирьох найвидатніших діячів української історії?" – "Ленін, що проголосив право націй на самовизначення; Сталін, що об'єднав Західну і Східну Україну; Хрущов, що приєднав Крим до України; Брежнєв, що на чолі команди українців захопив владу у Москві і вісімнадцять років її утримував". Для представників цієї концепції характерним є відродження старої радянської концепції історії, акцентування уваги на СРСР як на епосі модернізації України, піднесення України до рівня міжнародного фактору і т.д.

Обидві ці концепції співіснують, при цьому не вступають у відвертий діалог чи дискусію, а лише обмінюються випадами одна проти одної. Найгірше те, що ці концепції впливають на політиків: політичні табори в Україні є прихильниками або однієї, або іншої концепції. Відбувається розмова сліпих з глухими – кожен стоїть на своїх позиціях і не хоче чути думку опонента. Я був свідком того, як один поважний історик, професор, доктор наук намагався заперечити одному депутату, який ніс відверту єресь про події Другої світової війни: "Шановний, але ж це зовсім не так, ви помиляєтеся, документи свідчать, що насправді події розгорталися так-то". – "Що? Мені дід розповідав, що це було саме так. Ви що, ставите під сумнів авторитет мого діда???"

Коли у 1995 році у Північній Кореї помер диктатор Кім Ір Сен, його було офіційно проголошено "вічним главою держави". Мовляв, він навіть після смерті буде керувати країною. Історик Норман Девіс назвав таку форму правління "некрократією". На жаль, елементи некрократії існують і в Україні: сьогодні давно померлі Бандера і Шухевич, Жуков і Сталін, Артьом і Петлюра ділять наших сучасників гірше, ніж політики. Їх погляди і позиції актуальні для частини суспільства. Історія не відступає. Політики стимулюють ситуацію, за якої минувшина нависає над сучасністю – так простіше здобувати голоси на виборах, формувати електоральне ядро. Апеляція до про вокативних моментів історії завжди допомагає, якщо немає бачення майбутнього.

На жаль, сумлінні і дійсно передові історики, які не піддаються на політизацію та кон'юнктурщину – наприклад, Ярослав Грицак чи Наталя Яковенко – перебувають у меншості і їх потуги писати об'єктивну історію та творити наукові концепції – уподібнюють їх до святого Франциска, який читав Святе Письмо птахам.

Днями ми з колегою говорили про те, що сьогодні процес вивчення історії як науки переживає стагнацію і занепад. На Львівщині діють понад 500 дипломованих істориків, частина з них – з дипломами кандидатів і докторів наук. Вони щось намагаються писати – переважно це розвідки на тему "Діяльність ОУН у селі Діброва" чи "Діяльність зв'язкової УПА "Калини" у світлі спогадів її односельців". З'являються компілятивні монографії чи брошури. Плодяться "ВАКівські" журнали з абсолютно низькопробними псевдонауковими розвідками, дві третини яких займає огляд літератури з даного питання і які здебільшого не мають жодного впливу на розвиток історичної науки. Я згадав про Львівщину, але ж така ситуація в усій Україні. Скільки дійсно вартісних історичних монографій побачили світ за останній час? Хтось скаже, що їх доволі багато. А тепер порівняйте кількість цих монографій із велетенською армією істориків!

І самі дайте відповідь на питання, яке у 1990 році у нашумілій статті поставив професор Сергій Білокінь: "Чи існує у нас історична наука?"

Там, де немає історичної науки, історична пам'ять розвивається за законами броунівського руху. Політики починають використовувати минувшину на власний розсуд, пам'ятаючи тезу російського історика Михайла Покровського: "Історія – це політика, що обернена у минуле". До речі, свого часу Покровського активно критикував Сталін. Можливо, не всяка десталінізація є корисною?

Професор Георгій Касьянов чимало уваги приділяв інклюзивним та ексклюзивним концепціям історії України. У нас все ще намагаються розглядати Україну у ексклюзивному ключі: історія України – це лише історія українського етносу. Але час диктує нові завдання: інклюзивність, розгляд нашої минувшини як історії всіх народів і особистостей, що населяли територію нашої держави. Історія України не лише як території в нинішніх кордонах, а й у кордонах тих державних утворень, до складу яких вона входила.

Нарешті, чимало говориться про те, що в українського керівництва сьогодні немає усвідомленого бачення шляхів роботи з історичною пам'яттю чи бажання впливати на гуманітарну сферу. Одразу ж скажу, що це не так. Нинішній гуманітарний віце-прем'єр Костянтин Грищенко на початку цього року виступив із доволі ґрунтовною статтею, у якій захищав інтегральну концепцію формування української історії. На його думку, історія України повинна включити в себе історії всіх народів, що мешкали на наших теренах, базуватися на повазі до історичних традицій і культур нинішніх громадян України, включити до українського національного пантеону діячів польської, російської, кримськотатарської, єврейської та інших культур, що мали тісну пов'язаність з Україною і впливали на розвиток суспільної думки. Чим не заявка на серйозну концепцію, якої потрібно дотримуватися у повсякденній роботі?

І ще. На жаль, цілеспрямованої політики, направленої на пошук спільного знаменника, в Україні досі не відбувалося. Є різне усвідомлення історії у різних частинах країни, різне ставлення до історичних постатей, різні пантеони героїв і різні дефініції у підходах до одних і тих же явищ. При цьому я не належу до тих, хто вважає, що Україна не може бути єдиною і мусить за таких умов розпастися. Приклад Бельгії, якій пророчили максимум десять років існування і яка днями відзначатиме 183 річницю існування, показовий: не зважаючи на різну історію, культуру, антагонізм двох частин держави, країна цілісна. Можливо, тому, що у ХІХ столітті у неї з'явився імперіалістичний дух? Я не говорю про імперіалізм для України – але варто задуматися над ефективністю. І над спільним історичним міфом, який повинен бути внутрішньо несуперечливим як для Сходу, так і для Заходу.

Цього року в Україні відзначатиметься 1025-річчя Хрещення Русі. Наступного – 200-річчя Тараса Шевченка. Дуже би не хотілося, щоби ці ювілеї святкувалися як такі собі гучні кампанії: відсвяткували – підняли ажіотаж – забули. Кожне подібне відзначення повинно впливати на історичну свідомість, історичну пам'ять і на історичну культуру громадян. Системно, а не разово. Постійно, а не час від часу.

І я вірю, що за умови мінімального втручання політиків у історію ми скоро матимемо спільну концепцію, спільне бачення, спільний пантеон героїв. Спільне усвідомлення України як явища, у якому не може бути лише правди Львова чи правди Донецька, пам'ятника лише Францу-Йосифу чи пам'ятника лише Катерині ІІ. Це має бути спільна минувшина, спільна історія, в якій належні місця займуть і і Хмельницький, і Ярема Вишневецький, і Петлюра, і Махно, і Щорс, і Бандера, і Щербицький, а разом з ними – і Юліуш Словацький, і Шолом-Алейхем, і Баал Шем-Тов, і Ізмаїл Гаспринський, і Максиміліан Волошин, як різні прояви одного і того ж явища – української історії.

Головне – забрати історію у народних депутатів, до якої би фракції вони не належали. Народ без політиків може розібратися у складнощах минулого – завдяки історикам, журналістам, митцям. Особливо – митцям, які мають здатність оживляти минуле і цементувати міфи. І у цьому я повністю згоден з паном Адамом Ротфельдом, який розповів, що у Польщі існують цілком аналогічні проблеми – надмірне захоплення політиків втручанням у історію.

Просто потрібно забрати гранату із лап мавпи – а саме так образно можна охарактеризувати політиків, що бавляться історією. Дуже сподіваюся, що ми, українці, відберемо вибухово небезпечні знаряддя із лап наших мавп, а ви, поляки, зробите те ж саме зі своїми мавпами (вибачте за таку метафору). Бо професійні історики завжди порозуміються. І народи теж врешті-решт зрозуміють, що потрібно жити не минулим, не підрахунком взаємних кривд і жертв, а майбутнім. Націоналістичне гасло "Пімсти смерть Славних Лицарів!" завжди спершу запалює, вселяє ейфорію, потім викликає питання: чи обов'язковою є помста? Далі – питання: а хто вони – ці самі Лицарі? Далі: а чи дійсно вони були славними? Критичний розум отримує перемогу над спонтанністю, коли виникає останнє питання у цьому ланцюгу: а чи ця помста сприятиме майбутньому? Прогресу? Стабільності?

Отже, переконаний: політика формування історичної пам'яті – це не роз'ятрювання старих ран і спекуляція на складних сторінках минулого. Це політика забезпечення суспільної поваги до предків і їх діяльності, примирення і застереження від повторення помилок і злочинів, здійснених у минулому, усвідомлення зв'язків між минулим і сучасним, сучасним і майбутнім.

Дякую за увагу!

(Виголошено у скороченому варіанті у Варшаві 20 червня 2013 року)

powered by lun.ua

Сакральні жертви

Ситуація, що склалася в Україні протягом останніх десяти днів, дивує тим, наскільки влада почувається безпечно і наскільки Віктор Янукович забув про інстинкт самозбереження...

Ще раз про мітинги

Сьогодні спілкувався з приятелем – керівником обласного осередку однієї з опозиційних партій. Бідкався, що потрібно виконувати рознарядку з організації груп, які повинні їхати в Київ для участі в "Євроінтеграційному Майдані"...

OFF THE RECORD

Бурхлива реакція на мій попередній блог ("Пауза") змусила мене до деяких уточнень і подальших роздумів у даному напрямку. Насамперед хочу дати кілька зауважень...

Пауза?

Здається, ситуація з Угодою про асоціацію між Україною та ЄС прояснилася. Сьогодні вже лише найбільш відчайдушні оптимісти вірять у те, що угоду буде підписано у Вільнюсі...

Новий поворот у "питанні Тимошенко"

Сьогодні у ЗМІ з'явилися ряд публікацій, що можуть змінити ставлення Заходу до питання звільнення Юлії Тимошенко як одніє ї з обов'язкових умов підписання Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом...

Весняні ігрища в осінньому саду

Осінь 2013-го видалася не лише аномальною в метеорологічному плані. Це, здається, перша осінь, коли опозиція не намагалася виводити своїх прибічників на акції протесту...