ПАМ'ЯТІ ЮРІЯ ЛЕВЕНЦЯ
Сьогодні на Байковому поховали академіка Юрія Анатолійовича Левенця.
Я – та й багато моїх колег – ще досі не відійшли від шоку, викликаного його смертю. Йому було лише 52...
В такі дні не хочеться бути пафосним – та й Юрій Анатолійович не любив пафос.
Але він дійсно був найкращим у цеху. І тим більше сумно, що постаті, співмірної Левенцеві, сьогодні немає. Просто немає людини, яка би могла поєднувати енциклопедичні знання, бути в курсі усіх останніх тенденцій у світовій науці (Левенець був справжнім поліглотом і намагався тримати руку на пульсі часу, читаючи море західної преси), бути академічним вченим і очолювати академічний інститут з потужною науковою роботою та кадровим складом, а також бути провідним політтехнологом, розробником цілого ряду успішних кампаній.
Це був надпотужний інтелект, які з'являються раз на сто – двісті років. Ми були знайомі майже п'ятнадцять років, іноді співпрацювали дуже близько, іноді були тривалі перерви у спілкуванні. Він до кінця залишився для мене загадковою постаттю.
В його біографіі було чимало, здавалося б, непоєднуваних моментів: спецназ, спорт – замолоду всерйоз займався боксом, – наукова робота, участь у виборчих кампаніях – спершу відома кампанія кандидата в народні депутати Олександра Волкова на Чернігівщіні у 1998 році, потім – формування тіньового штабу Леоніда Кучми у 1999 році. Далі – референдум 2000 року. Була спроба самому йти у політику – він не лише створював партію "Демократичний Союз", а й вів переговори щодо входження ДС у "Нашу Україну". Левенець працював і з Кучмою, і з Януковичем, і з Тимошенко, і з Литвином. Він умів дуже швидко схоплювати момент і пропонувати надзвичайно парадоксальні рішення в тій чи іншій ситуації. Він умів розгадувати хитрі плани опонентів і попереджати про оманливість того чи іншого маневру – навіть якщо більшість повірили і повелися на приманку.
У нього можна було і потрібно було вчитися. І дійсно щасливими можуть почуватися ті, хто мали таку можливість, бо кожна зустріч із академіком була справжнім уроком.
Я пам'ятаю, наскільки легко і відверто він умів говорити про речі, за які будь-який журналіст готовий був багато віддати, аби дізнатися. При цьому Левенець ніколи не переходив грань дозволеного, завжди з повагою ставився до політиків – чи то тих, з ким працював, чи опонентів. І вони здебілшого ставилися до нього з великою повагою. Я не чув жодного негативу на його адресу. Практично усі підкреслювали його професіоналізм. Він спілкувався з усіма політичними таборами. Він мав широке коло зв'язків за кордоном і в Україні. Політики та олігархи довіряли йому найделікатніші місії. Політологи, політтехнологи, журналісти, історики йшли до нього за порадами.
При цьому Юрій Анатолійович не був публічною людиною. Він уникав інтерв'ю, рідко виходив на телеекрани. Одна відома журналістка просила мене, аби я домовився про її зустріч із Левенцем – вона багато чула про нього і мріяла зробити сенсаційне інтерв'ю для дуже впливового видання. Левенець навідріз відмовився: зустрітися – так, але без інтерв'ю і без передачі змісту розмови. Публічність у даній сфері заважає.
Системність Левенця була вражаючою. Він одним з перших почав активно використовувати математичні методи у підходах до оцінки політичної ситуації. Це стосувалося не стільки соціології, скільки розроблених його командою методів роботи з інформацією. Таких грунтовних моніторингів, аналітичних матеріалів та прогнозів, які робила команда Левенця, не мала у своєму розпорядженні жодна політична команда: сотні сторінок графіків і таблиць щотижня, уніфікована інформація з усіх регіонів, огляд усіх доступних ЗМІ, аналіз ситуації за кордоном...
Левенець був справжнім гросмейстером від політики, що вмів одночасно грати на десятках політичних шахівницях – часто сам проти себе, ходячи одночасно і чорними, і білими.
Усвідомлюю, що знаю лише про невелику частину його політичних проектів, – тих, які він проектував, опрацьовував, вів, утілював. Про більшість із них, напевне, можна буде згадати не раніше, як років через двадцять п'ять – надто вони актуальні і важливі для нинішньої доби. Але значною мірою і нинішня розтановка сил в суспільстві, і наші успіхи на шляху євроінтеграції, і сточування гострих кутів у стосунках з Росією (Юрій Левенець з молодих років приятелював із Владиславом Сурковим) – це результат невидимої, непомітної для стороннього погляду роботи Левенця.
Він дійсно був впливовим політтехнологом – на жаль, я не можу застосувати цей прикметник ("впливовий") до інших колег – особливо в умовах, коли рішення приймаються надто централізовано, а піар "впливових політиків" скоріше нагадує мишину возню, аніж дійсно результативну роботу.
В українській політиці утворилася велетенська порожнеча, велетенська діра, яку навряд чи вдасться швидко і ефективно залатати. І раптом усвідомлюєш: наскільки дрібними поруч із Покійним виглядають десятки наших політиків "першого рангу". І раптом ловиш себе на думці: наскільки другорядними і надуманими є більшість нібито актуальних проблем – на тлі смерті Левенця.
... Не піднімається рука закрити скайп, у якому два тижні тому з'явилася обіцянка Юрія Анатолійовича: "Я наберу" – як відповідь на мій дзвінок. Я тоді не знав, що це був останній сигнал.
... Сьогодні спілкувався з багатьма, хто особисто знали Юрія Левенця. У всіх – виключно теплі спогади. Ніхто не бажає вірити в те, що його немає серед нас. Мало хто задається питанням: "А що далі?"
Далі – просто жити, всім разом продовжуючи його справу.
Вічна Вам пам'ять, Юрію Анатолійовичу!
Щира Вам подяка від нас – тих, хто залишилися!
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
