19 листопада 2020, 11:58

ВИРВАТИСЯ З ЦИКЛІЧНОГО ЧАСУ

Життя в соціальному часі – мистецтво, яке має дуже мало спільного з досвідом, хіба що наш досвід постає з митарств по світу, і ми змогли пізнати різні соціальні часи, живучи різним часом в різних місцях з перевагою різного соціального часу. Проте в епоху змінну, зламну, перехідну діє навіть швидкий час, який може бути поставлений на паузу надовго, соціальний досвід дозволяє мати справу лише з дуже обмеженим уявленням про час. Потрібно це уявлення розширити.

Хронос, Кайрос і Циклос

Хронос в древньогрецькій міфології це син Хаоса, тобто бог, хто породив лінійний час, де є минуле, теперішнє і майбутнє, де можлива ретроспектива і перспектива, де мірним стає розвиток.

Кайрос в древньогрецькій міфології молодший син Зевса, тобто це бог удачі і сприятливих моментів, належної міри, щоб досягнути мети. Англо-американська традиція розрізняє Caerus, тобто власне самого бога, і Kairos – правильний, критичний або сприятливий чи щасливий момент. У той час як Хронос є кількісним і змінним, Кайрос має якісну, постійну природу. Кайрос також означає погоду новогрецькою мовою. Множина, καιροί (древньогрецькою та новогрецькою) означає час. Кайрос – це термін, ідея і практика, які застосовувалися в декількох областях, включаючи класичну риторику, сучасну риторику, цифрові медіа, християнське богослов'я і науку.

Древні греки мали для позначення часу два слова – "χρόνος" і "καιρός". Відтак ми можемо розрізняти: "лінійний чи послідовний час" Хроноса і "сприятливий час" чи "божественний час змін" Кайроса. Розрізнення і оперування цими часами здійснює Юрій Чудновський в статті "Горизонты, границы, пределы" та Володимир Нікітін в статті "Время Иного: социальное строительство через изменение временных параметров" в книзі-збірці "За... Самоорганизация в сремительно меняющемся мире".

Грецька реконструкція "κύκλος" належить Тарасу Бебешко. Циклос це самостійність, самобутність, самодостатність. Циклос це момент зустрічі Хроноса і Кайроса, Циклос зовсім не схожий на Сингулярність, яка є абсолютна потенція в абсолютній єдності. Циклос зводить обидва часи – лінійний та сприятливий – до малотранзитивного "закільцьованого часу" чи "циклічного часу". Циклос не продукує власне подальший розвиток – кільце не є спіраллю. І щоб стати спіраллю розвитку, йому потрібна взаємодія з іншими часами і впливи цих інших часів.

Циклос лежить в основі того, що Батай вважав "суверенними моментами" (сміх, хміль, ерос, жертва). І Циклос є повністю протилежний тому, що я називаю "сингулярними станами" (усвідомлення, любов, ненависть, мислення). Тобто "сингулярні стани" це такі, які можуть повністю поглинати людину і здійснювати преображення її та перетворення навколишнього їй світу.

Циклос – час самодостатності, циклічних змін або повернення, Хронос – час нециклічних змін та перетворення, Кайрос – час творення та вдачі. Мислення та інтелект не живуть в Циклосі, вони живуть в Кайросі і в Хроносі.

"Лінійний час", "сприятливий час" і "циклічний час" переходять один в інший, мають можливості для порівняння і для знайдених в цих порівняннях проекцій одного в інший. Щонайперше для порівняння є темпоральна інтенсивність (швидкість) – швидкий та повільний час, а також зупинка в часі (пауза, обнуління).

Різниця між швидким та повільним часом може бути сприйнята не лише в лінійному часі, але і в циклічному часі, і в сприятливому часі. Тобто темпоральна інтенсивність цих часів є щось таке, що фундаментальніше цих типів часів.

В циклічному часі так само може бути повільне і швидке обертання по колу. В цьому сенсі темпоральні проекції з одного часу в інший потребують уже темпоральної рефлексії. Скоріше за все, повільний лінійний час замикається в повільний циклічний час, а швидкий лінійний час – в швидкий циклічний час.

Ця темпоральна інтенсивність може сягати навіть часу щасливих чи сприятливих змін, який може розривати як лінійний, так і циклічний час, оскільки також бувають швидкоплинний сприятливий момент і повільноплинний сприятливий момент. Повільна плинність сприятливого моменту є одвічним людським бажанням, яке найкраще зображено в творі "Фауст" Гете: "Зупинись, мить! Ти прекрасна!" (Переклад Платона Воронько: "О мить прекрасна, зупинись!")

Ми можемо припускати, що інтенсивність сприятливих змін не пов'язана прямо з інтенсивністю часу, який вона розриває (циклічного чи лінійного). Тобто швидкий лінійний час чи циклічний час не обов'язково розриваються швидким сприятливим часом, і навпаки.

Взагалі спроба ввести співвіднесення чи проекцію лінійних часів відома нам як синхронізація. Уявлення про синкайризацію вводить Ольга Михайлова у своїй статті "За синхронізацією", де вона говорить про необхідність співвіднесення часів Кайроса. Вочевидь так само ми можемо ввести поняття "синциклії" при співвіднесення циклічних часів, і більш загальне поняття – "синтемпорії", коли мова йде про співвіднесення різних часів – лінійного, циклічного і сприятливого.

Так само смислова мірність часів теж є взаємозалежна. Свого часу Гегель ввів поняття "дурна нескінченість" – необмежений процес одноманітних, однотипних змін, які не творять жодного переходу на інший рівень. "Дурна нескінченість" походить з заперечення скінченного, з неможливості осягнути ціле, а відтак породжує безсмисленість.

Якщо взяти уявлення про дурну нескінченість у контексті лінійного часу, то ми отримаємо уявлення про "дурну лінійність", у якій зміни можуть бути аналітично розглянуті як тези та антитези, що не можуть входити у антагоністичні протиріччя і відповідно не можуть бути розв'язаними (вирішеними чи знятими) шляхом синтезу і переходу на інакший змістовний рівень.

"Дурна нескінченість" в лінійному часі може бути замкнена і перетворена на "дурну циклічність", де будь-які зміни, будучи аналітично розглянуті як теза і антитеза, можуть входити у антагоністичні протиріччя, але так само не можуть бути розв'язаними (вирішеними чи знятими) не лише шляхом синтезу, але на можуть навіть і тривало зберігатися. Ці зміни "дурної циклічності" то слабнуть, то посилюються, повсякчас приводять до руйнації самого наявного змісту, а отже і самих себе, тобто приводять до обнуління.

І в цих двох типах дурних часів ми втрачаємо можливість усвідомлювати своє щастя, стаючи на шлях неадекватної сприятливості – в моменті спожити все сприятливе, а там, хоч трава не рости. Тобто вочевидь існує і "дурна сприятливість", коли сприятливий випадок є таким, який за миттєвим сприянням приносить більш тривале і фундаментальне нещастя – непотенційне спустошення.

Причому спустошення "дурної сприятливості" не варто плутати з обнулінням "дурної циклічності". Якщо обнуління це збереження змісту, де 0 визначає продовження існування міри змісту, то спустошення це творення потенції інакшого, тобто змісту в перспективі, але не в самому спустошенні.

В цьому сенсі спустошення потенційно більш креативне, ніж обнулення, бо обнулення це умова "вічного повернення" Ніцше, а спустошення це "повернення у вічність" порожнечі і абсолютної потенції. Сингулярність це збігання всіх часів: сприятливого, лінійного і циклічного, тобто це – спустошення, де виникає Абсолютна Потенція.

Отже "дурну нескінченість" Гегеля ми можемо узагальнити до "дурної темпоральності" різних часів – лінійного, циклічного та сприятливого, а "вічному поверненню" Ніцше протиставити "повернення у вічність", де всі час рівно можливі. Звичну для нас синхронію ми можемо доповнити синкайрозією і синциклією, а також узагальнити їх до синтемпорії. Обнулення ми можемо відрізнити від спустошення.

Такий філософський доробок допоможе нам розібратися з Україною щодо часів.

Український циклічний час

Аналітично розглядаючи усі ці різні часи, темпоральні інтенсивності та "дурні темпоральності", синхронії, синкайрозії, синциклії, а також синтемпорії в соціальному контексті, можна побачити, що суспільства нерівномірно співвідносяться з різними типами часів – якісь здебільшого знаходяться в лінійності, якісь надовго опиняються у сприятливості, а якісь снидіють у вічній циклічності. Соціальність визначає час, а не навпаки.

Українці люблять циклічний час, вони в ньому побутують, вони його обживають і обожнюють. Найкращий опис цього сентименту українців до циклічного часу зробив Густав Водичка в своїй книзі "Родина дремлющих ангелов".

Циклічний соціальний час не є чимось фатальним. Це традиційне архаїчне суспільство, зокрема в Темні Віки Європи (VI-X в.) соціальний час був циклічним: день, вечір, ніч, ранок; осінь, зима, весна, літо; життя дітей було таким самим, як життя батьків; розвиток і навіть прогрес не бачився через порівняння пам'яті різних поколінь роду – тобто зміни були, але ті зміни не сприймалися як розвиток. Основні технологічні інновації в Європу приходили з Китаю, з арабського Сходу, або створювалися в результаті феодальних війн, і лише ці обставини дозволили зрештою вийти з циклічного часу в час Відродження, Просвітництва і Промислової Революції.

Найкращою ілюстрацією "дурної циклічності" є міф про Сізіфа, напівміфічного царя давньогрецького міста Ефіри (Коринфа), який відомий спробою уникнути смерті, за що був покараний богами і мусив вічно виконувати важку марну "сізіфову працю" – котити на гору в Тартар важкий камінь, який, ледь досягнувши вершини, раз по раз скочувався вниз.

Альбер Камю в своєму творі "Міф про Сізіфа. Есей про абсурд", кваліфікуючи дії Сізіфа як абсурдні, придумує смисл для його "дурної циклічності":

"Сізіф вчить вищої вірності, яка відкидає богів і рухає камені. Він теж вважає, що все добре. Цей всесвіт, відтепер позбавлений володаря, не здається йому ні безплідним, ні нікчемним. Кожна крихта каменю, кожен відблиск руди на опівнічній горі становить для нього цілий світ. Однієї боротьби за вершину досить, щоб заповнити серце людини. Сізіфа слід уявляти собі щасливим..."

Камю говорить, що якщо розчинитися у цій циклічності, піти вглиб її, пізнати її до деталей, то виникне смисл – вершина гори, і виникне щастя – присвоєння світу гори і каменю, де немає більше богів.

Саме образ Сізіфа обирає собі Леся Українка в знаменитому вірші "Contra Spem Spero":

"...Я на гору круту крем'яную

Буду камінь важкий підіймать

І, несучи вагу ту страшную,

Буду пісню веселу співать..."

Але в Україні також зазнала слави інакша спроба – коли потрібно не розчинятися і не присвоювати всі деталі світу гори і каменю, а зруйнувати саму гору, тобто спроба вирватися з циклічного часу у лінійний час. Ця ситуація описується у відомому вірші Івана Фрака "Каменярі" (1878), де не тягають камінь у гору, а де розбивають саму гору, щоб потім по дорозі під нею пішли люди. Праця майже така сама, "сізіфова", але з надією на посмертне досягнення прогресу:

"...І кожний з нас те знав, що слави нам не буде,

Ні пам'яті в людей за сей кривавий труд,

Що аж тоді підуть по сій дорозі люди,

Як ми проб'єм її та вирівняєм всюди,

Як наші кості тут під нею зогниють..."

Смисл безнадійного подолання "дурної циклічності" наївного прогресиста Франка надовго затавровується в душах і серцях українців:

"...Лупайте сю скалу! Нехай ні жар, ні холод

Не спинить вас! Зносіть і труд, і спрагу, й голод,

Бо вам призначено скалу сесю розбить..."

Що це за скала? За рахунок чого вона існує? Чи обов'язково її лупати? Чи можливо якось інакше вчиняти (обійти скалу, перелетіти через неї і т.д.)? Всі ці питання в світі українського циклічного часу виявляються неважливими. Важлива лише дурна циклічність "лупання скали", яка нічим не краща носіння каменю на гору Лесі Українки. Подібно до підходу Камю, нам майбуть потрібно уявляти українців в цьому лупанні щасливими.

Саме тому підхід Камю не може нас влаштувати. Присвоїти собі світ не означає присвоїти його собі в циклічному часі, в лінійному часі чи в сприятливому моменті. Присвоїти собі світ означає присвоїти собі Світ-Позасвіт-Міжсвіт-Багатосвіт в усіх часах.

Українська "дурна циклічність"

Фатальною у цьому розумінні є "дурна циклічність" України, тобто така, яка темпоруючи соціальний час, раз по раз, творить у ньому Руїну. Так само фатальною є і "дурна лінійність" зовнішнього розвитку, коли осмислені зміни творить хтось чужий, а нам лише доводиться примусово їх запроваджувати в лінійних одноманітних реформах.

Українська циклофілія породжує скепсофобію – страх мислення, інтелектофобію – несприйняття інтелекту і приземленість – прив'язаність до землі такої сили, що неможливо ані стрибати, ані літати.

Заповіт" Шевченка це фактично другий гімн України, моральне кредо правдивого українця:

"Як понесе з України

У синєє море

Кров ворожу... отойді я

І лани, і гори -

Все покину і полину

До самого бога

Молитися... а до того

Я не знаю бога.

Поховайте та вставайте,

Кайдани порвіте

І вражою злою кров'ю

Волю окропіте..."

Давайте для прикладу поглянемо на заповіт Олександра Пушкіна, який відіграв в російському націогенезі ту ж роль, яку Шевченко в Україні:

"И долго буду тем любезен я народу,

Что чувства добрые я лирой пробуждал,

Что в мой жестокий век восславил я Свободу

И милость к падшим призывал."

В Заповіті Шевченка згадуються важливі ресентиментальні маркери: двічі – "ворог" і двічі – "кров".

В заповіті Пушкіна згадуються маркери благої волі: "добрі почуття", "свобода", "милість".

Це змістовні структури, які важко заперечити, важко тлумачити якимось інакшим чином, ніж так, як вони звучать.

"Шевченко лиш збудив хаос,

Що нерушимо спав над степом, -

Він не здійснив своїх погроз,

Він Ґонта був, а не Мазепа...", як писав Євген Маланюк.

Саме Шевченко формує первинні ресентиментальні структури української суспільної свідомості, які породжують усвідомлений Великий Український Цикл.

Вочевидь цей структурний архетип закладається в XVI-XVIII століттях, коли українці блукали територією України, обживали якусь місцину і тікали від утисків державної влади, що найперше описує Володимир Антонович. Саме держава тягнула людей до хронікального часу. Українці ж тікали від держави і тому змушені були піти по колу.

Політично цей цикл може бути виражений так: обурення-агітація-повстання-поява відвойованого ресурсу-внутрішні чвари-вплив зовнішній агентів-зрада-поразка-руїна-зневіра, і знову поява нового сподівання (віри) та обурення.

Богдан Хмельницький політично започатковує Великий Український Цикл, другий такий цикл – це цикл Мазепи, а потім ці цикли будуть повторюватися в Україні у різному вигляді: Цикл Полуботка, Цикл Кирило-Мефодіївського товариства.

Великий Український Цикл ми можемо прослідкувати за останні 100 років тричі: цикл Петлюри, цикл ОУН-УПА, цикл 30 років Незалежної України. Ситуація циклічності доведена до інституалізації – створення Інститут Національної Пам'яті, практикою якого є втримувати ресентимент та формувати ресентиментальну пам'ять.

Цей Великий Український Цикл може бути виражений через змістовні стани суспільної свідомості українства впродовж принаймні останніх 370 років: ресентимент-війна-з-ворогом-моральна поразка-ментальна руїна-спокута-помста-творення-ресентиментальної-пам'яті-зміна-поколінь-засвоєння-ресентиментальної-пам'яті-новим-поколінням-ресентимент, і знов по колу. Така "дурна циклічність". Основним дискурсом Великого Українського Циклу є "мовне питання" та "історичні претензії"

Використовуючи Великий Український Цикл, політики-олігархи розробили квазі-смисли, які транслюють через політику і телебачення: не знищення "дурної циклічності", а примноження її – мультиплікація "дурної циклічності".

Тобто до існуючого Великого Українського Циклу додаються цикли більш дрібні і різноманітні: "цикл бунтів, де олігархи та корупціонери залишаються", "цикл реформ, які роблять певні зміни, але не ведуть до перетворень", "цикл війни шляхом відмови від війни" (Мінський Цикл), "цикл карантину, де основні зусилля ідуть не на подолання епідемії", а також "Великий Електоральний Цикл", де кожного разу обираються лише нові проблеми, а не їх вирішення. Українська політика та українське телебачення побудовані на синциклії, а не на синхронії чи синкайрозії.

Циклічна політика, циклічний теледискурс. І навіть, коли не дивитися телебачення і не цікавитися політикою, циклічність політики та телебачення дістає вас через соціальні мережі в порядку денному та дискурсі.

Зациклене мислення українців не виходить за межі циклічного часу, а постійно стверджує і відтворює Великий Український Цикл в маленьких українських циклах.

Циклічне мислення на тлі відмови від вільного мислення, нездатності осмислювати свої фундаментальні засади, неспроможності жити в лінійному часі, а тим більше в сприятливому часі – ось що не дає українцям змінюватися.

Чи можна вирватися з циклічного часу?

Головна помилка Камю в тому, що він хоче, щоб ми уявляли Сізіфа щасливим. Він думає, що всі люди бажають щастя.

Це щось типу "25 сходинок до суспільного щастя" Олеся Донія, який чомусь думає, що українці бажають щастя, як і решта людей.

Щастя штука значною мірою хронічна, чи то пак хронікальна, і назагал – кайротична.

В циклічному часі кращого часу не буває, а буває лише той самий.

В циклічному часі хронікальне щастя в принципі неможливе. В циклічному часі можливе лише страждання, яке є циклічним.

Байдужі не можуть знати щастя, а отже, щоб бути щасливим, то треба бути небайдужим, чутливим. Але коли всі навколо страждають, то у чутливих виникає індукція страждань, і вони не можуть бути щасливими. Це емоційний цикл страждань чутливого українця.

Геніальний Шевченко геніально запрограмував український психоневроз: ми отримуємо страждання від ворога, а потім змушуємо ворога страждати і заплатити за наші страждання кров'ю, ми отримуємо ще більші страждання від ворога і ще більше ллємо ворожу кров, і так по колу. Ми тримаємося за свої страждання, бо це передумова подальших страждань ворога, і в цьому наше збочене щастя.

Ніколи не думайте, що українці хочуть звичайного щастя, навіть, коли вони вам самі про це скажуть, а соціологічні опитування це підтвердять.

Українці хочуть страждати.

Це є їх найбільша таємниця.

У росіян є загадкова російська душа, а в українців є їх загадкове щастя страждання.

Жодні західні реформи, програми, освіти, коучі не можуть змінити Україну, тому що будучи зі світу часів Хроноса і подекуди Кайроса, вони не синтемпоральні світу циклічного часу України. Західні реформи приходять до нас у намаганні синтемпорії лінійного та циклічного часів, але ми втягуємо їх у циклічність, де вони і закільцьовуються. Циклічні зміни не ведуть до перетворень і не мають перспективи.

Всі українські бунти, які іноді навіть називаються революціями, це Циклічні Бунти. Революції в циклічній Україні неможливі, бо вони пов'язані з лінійним та сприятливим часами. Майдани (2004, 2013-2014) це лише зупинки в циклічному часі, які не давали шансу вирватися з циклічності, а виявилися складовим цього циклу.

Якщо би раптом хтось із виродків-українців забажав вирватися з цього Великого Українського Циклу без того, щоб емігрувати. Чи можливо взагалі вирватися з циклічного часу всередині України, коли він настільки фундаментально просякнув усе єство українців?

В цій країні, з цієї її назвою, з цим її гІмном, зі структурами суспільної свідомості з шевченкового "Заповіту", з емоціями поступу Українки, з імперативами Франко – ні, за жодних обставин.

Час ресентименту це циклічний час. "Кобзар", значною мірою "Українка" і якоюсь мірою навіть "Каменяр" нас водять по колу. Потрібно мати мудрість і мужність, щоб це визнати. Якщо ми збираємося і далі викладати це все у школах без психоаналітичного курсу ресентименту, то ми і далі ходитимемо "дурним колом".

В циклічному часі бувають лише квазі-лінійні періоди, які українці хочуть законсервувати якнайдовше перед черговою руїною. Циклічне думання не знає мислення і рефлексії. Тому перетворення в Україні ментально неможливі – будь-які реформи, будь-які зміни не ведуть до перетворень.

Не існує ніяких інших способів змінити Великий Український Цикл ресентиментальності, окрім перетворення усіх засадничих когнітивних структур української суспільної свідомості і пов'язаної з цим емоційної революції, яка вчить любити хронікальне щастя. Без цього сходинки до хронікального щастя неможливі, бо це рух по колу страждання Великого Українського Циклу.

Щоб вирватися з Великого Українського Циклу, потрібно підпільно і маргінально практикувати мислення та інтелект, робити нециклічні зміни, вчитися бути щасливим і вдавати для інших своє страждання, щоб не бути чужинцем.

Для тих, хто страждає, потрібні ще більші страждання – клин клином вибивають. Для найбільшого страждання, потрібні найбільші випробування, причому, бунт, революція, епідемія не спрацьовують, бо українці здебільшого циклічно байдужі або товстошкірі.

Лише в розірваному циклічному часі настає катарсис для входження у лінійний час і для отримання доступу до сприятливого часу. Практика мислення, терпимість до інтелекту та когнітивно-емоційна революція – ось що потрібно для України.

Руїни Великого Українського Циклу до обнулення недостатньо, бо цей Цикл знову відродиться, як це вже не раз бувало в історії України. Потрібне знищення самого Циклоса України до спустошення.

Лише зі спустошення українського Циклоса постане НеУкраїна Хроноса і Кайроса.

Шевченко, так само як і Франко, хто закликав нас до циклічної важкої праці, створили мотиваційні програми, які були важливі для свого часу, але тепер настав час ментального перепрограмування українців.

Волі самої по собі, інтелекту самого по собі, шоку самого по собі, змін під тиском – недостатньо. Потрібна жорстока воля мислення, яка жертвенним перетворенням розірве страждання. Інтелект виявляється не таким важливим, як мислення.

Мислення, спустошення, когнітивно-емоційна революція і перепрограмування. Без цього перетворень в Україні не буде.

powered by lun.ua

ІНАКШИЙ СВІТ

Як з'являється уявлення про інакше і як таким чином постає Інакший Світ – це принципове питання, щоб зрозуміти, що нас чекає у світі старому, який руйнується і вмирає на наших очах...

ПІСЛЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ

Сама можливість мислити є власне ознакою самості, яка відбулася, яка спроможна, яка поза катастрофою. Незалежність як катастрофа "Катастрофа" (καταστροφή) з грецької означає: κατα – проти; στροφή – поворот...

Є МИСЛЕННЯ – Є МОВА

Пустопорожні дискусії про мову ні до чого не ведуть, бо вони не виходять на сутнісний рівень. Це показало обговорення мого відео. Що таке взагалі мова? Яка у конкретної української мови перспектива і як довго проживе українська мова? Існує гіпотеза Сепіра-Уорфа, що не реальність нормує мову, а мова нормує реальність...

Тим, хто ще вірить в незалежність України

Цей день, 1 грудня, потрібно перейменувати в день нехтування вибором народу України. 16 липня 1990 року Верховною Радою УРСР була прийнята Декларація про державний суверенітет України...

ВИРВАТИСЯ З ЦИКЛІЧНОГО ЧАСУ

Життя в соціальному часі – мистецтво, яке має дуже мало спільного з досвідом, хіба що наш досвід постає з митарств по світу, і ми змогли пізнати різні соціальні часи, живучи різним часом в різних місцях з перевагою різного соціального часу...

КРИЗА ДЕРЖАВНОСТІ

Не впевнений, що взагалі маю писати. У мене зникла солідарна позиція, Я майже ні з ким не можу солідаризуватися – ні з націонал-патріотами, ні з проросійськими силами, ні з компрадорами, яких сьогодні більшість...