Ми – рівні
Цим дописом я продовжую тему "Українського кредо" (http://www.yekhanurov.info/ua/works/politic/id629/), бо переконаний, що на сьогодні не існує завдання більш важливого та актуального, ніж зшивання країни. А для цього ми повинні шукати спільну мову та налагоджувати діалог з кожним, хто не просто вважає себе мешканцем певної території, а прагне ствердити Україну як незалежну та потужну Державу.
Всі ми рівні, і тому думка кожного має право на існування і суспільну підтримку, якщо вона не заперечує та не обмежує волевиявлення іншої людини
Свобода є невід'ємною складовою людського життя. Саме це є основою нашої рівності; рівності у природному праві на пошук своєї правди, її виголошенні та обстоюванні. Питання лише в тому, де зупинитися?
Україна є невід'ємною частиною західної цивілізації, в якій, зазвичай, обмеженням чиєїсь свободи є лише свобода іншого. Сповідування рівності як первинної особистої свободи, за якої допускається можливість свідомого самообмеження, робить реальністю взаємоповагу.
Отже, твій опонент – не ворог, якого треба знищити, якщо він не погоджується з тобою, а скоріше – потенційний союзник. Бо він – людина, що бачить ту ж саму ситуацію, що і ти, але під іншим кутом. Таким чином, в цивілізованому світі опонент є людиною, що попереджає про небезпеки та вказує на переваги, які поки що повністю або частково скриті від тебе. І лише від обох сторін залежить, чи буде віднайдено точку, в якій за максимумом зійдуться переваги, чи відбудеться анігіляція двох воль.
Проте суспільству потрібна не просто думка як певний потік слів. Достатньо подивитися наші політичні ток-шоу, щоб переконатися в цьому.
Суспільству для дискусії, для пошуку, для саморозвитку потрібна матеріалізована думка, що ґрунтується на відповідальній громадянській позиції і кристалізується в особисті вчинки. Тобто думка, за якою стоять усвідомлені інтереси і готовність їх захищати.
Так, кожен з нас вільний лаяти владу будь якого кольору і будь-де. Але це не той прояв рівності, що матиме суспільно корисний ефект. Це – в кращому випадку випускання пари. Набагато складніше критикувати владу, бо це означатиме готовність нести з нею спільну відповідальність. Через пропонування дієвих альтернативних варіантів реформ в Україні, або через конструктивну участь у конституційному процесі. І це – те, що ніколи не розуміли українські політичні сили, бо втрачаючи владу, вони відразу перетворювалися не на конструктивну, а на непримиренну опозицію.
Отже, по-справжньому громадяни починають висловлювати свої думки тоді, коли влада починає відчувати "зворотний зв'язок". І тому Майдан (беру це поняття в загальнонаціональному масштабі, не розрізняючи майдани помаранчеві чи біло-блакитні) і став такою визначною подією, бо весь світ побачив, що українці мають голос. Це був голос не натовпу, а пробудженої громади, яка вийшла захищати свободу та гідність кожного, незалежно від його політичних поглядів.
Зрештою, ця унікальна подія стала новим поворотним етапом в історії України, бо поєднала духовне пробудження та безпрецедентну політичну активність з небаченої ідейною толерантністю та громадянською терпимістю. Тепер всі ми знаємо, що це можливо, і в цьому запорука того, що національний консенсус та діалог є реальністю, коли виплескується справжня енергія народу, коли говорить громадянське суспільство.
Далі буде...
