Незалежність, доброчесність та відповідальність. Мій звіт за чотири роки у ВРП

Чотири роки тому, складаючи присягу члена Вищої ради правосуддя у Верховній Раді, я говорив, навіщо йду у ВРП. Головне завдання я бачив доволі просто: очищення судової системи від недоброчесних, захист доброчесних та призначення на посади чесних, незалежних і професійних суддів. А кінцева мета – повернення довіри до суду.

Моє призначення відбувалося вже після зміни правил формування ВРП – із перевіркою кандидатів Етичною радою за участю міжнародних експертів. Тому після завершення каденції цілком природно повернутися до своїх слів чотирирічної давності й відповісти на просте питання: що з цього вдалося зробити, а що – ні.

Такий звіт, на мою думку, має стати нормальною практикою для членів ВРП та інших органів суддівського врядування. Якщо ми вимагаємо підзвітності від суддів, то самі також повинні бути готовими пояснити суспільству, як використали надані нам повноваження.

Це не звіт ВРП загалом і точно не перелік "моїх заслуг". ВРП – колегіальний орган. Практично жодне рішення тут неможливо ухвалити одноосібно. За кожним рішенням, до якого я був причетний як ініціатор, доповідач чи автор пропозиції, стоять голоси колег. І так само було багато випадків, коли я не зміг переконати більшість.

Тому це звіт саме про мій внесок у спільний результат - про те, за що я брав відповідальність, до чого докладав найбільше зусиль і якою, на моє переконання, має бути Вища рада правосуддя, що працює в інтересах всього суспільства.

На старті треба було відновити саму систему

Перші місяці моєї каденції були доволі специфічними. До 12 січня 2023 року ВРП взагалі була неповноважною. Дисциплінарна функція відновилася лише у грудні 2023 року. Тобто значну частину часу орган, до якого мене обрали, просто не міг повноцінно виконувати ключові функції.

Після відновлення роботи для мене було кілька очевидних пріоритетів.

Треба було сформувати Вищу кваліфікаційну комісію суддів і відновити призначення суддів. Запустити нормальні дисциплінарні процедури і Службу дисциплінарних інспекторів. Зробити перевірку доброчесності реальною, а не формальною. ВРП мала не лише реагувати на окремі порушення, а й бачити системні схеми. І, нарешті, сама Рада мала стати значно прозорішою, технологічнішою та спроможною працювати з даними.

Усе це для мене об'єднувалося одним принципом: незалежність судді неможлива без відповідальності так само, як справжня відповідальність неможлива без незалежності.

Державі потрібні судді. Але не будь-якою ціною

Одним із перших великих результатів стало формування нового складу ВККС.

Не всі кандидати, яких я підтримував, стали членами Комісії. І навпаки – до неї увійшли люди, за яких я не голосував. Так працює колегіальний орган. Нову ВККС точно є за що критикувати, але, на мою думку, це все ж інша якість інституції, аніж була до перезавантаження.



Робота ВККС дозволила відновити конкурси та кваліфікаційне оцінювання суддів. І це принципово важливо. Судова реформа не може полягати лише у звільненні поганих суддів. У країні величезний кадровий дефіцит, а громадяни роками чекають розгляду справ. Суду потрібні нові судді. Але кадровий голод не може бути аргументом для зниження стандартів доброчесності.

При цьому реальна робота ВККС викликала й серйозний спротив. Особливо показовими були події березня 2025 року. 14 березня ДБР провело обшук у приміщенні ВККС та за місцем проживання заступника голови Комісії, а її члени отримали повістки на допити. І все це відбувалося безпосередньо перед призначеним на 17 березня тестуванням суддів, серед яких були судді ліквідованого ОАСК і Печерського районного суду Києва. Сама ВККС публічно розцінила ці дії як посягання на її інституційну незалежність та спробу дестабілізувати роботу.

На мою думку, це показало просту річ: щойно реальна перевірка перестає бути декларацією і починає загрожувати чиїмсь посадам та інтересам, спротив системи різко зростає. Саме тому незалежність ВККС треба не лише проголошувати – її треба реально захищати.

За трохи більше ніж два з половиною роки ВРП на підставі рекомендацій ВККС внесла подання про призначення 761 судді, відмовила – щодо десяти. На моєму розгляді було 53 рекомендації ВККС щодо кандидатів до судів першої та апеляційної інстанцій. Щодо 45 я запропонував призначення. Щодо восьми мав обґрунтовані сумніви у доброчесності й пропонував відмовити. Але лише у чотирьох випадках колеги мене підтримали.

Однією з показових стала відмова кандидатці Ганні Жук через, зокрема, її антиукраїнські публікації у російській соціальній мережі.

Інша – справа кандидата Олександра Віхрова, де підставою відмови стали сумніви у відповідності майна доходам, неетична поведінка та креативні способи отримання відстрочки від мобілізації (одруження на сестрі дружини одразу ж після розлучення, ймовірно, для отримання статусу багатодітного батька).

Після рішення про відмову у призначенні адвоката Віхрова суддею КДКА Закарпатської області на підставі звернення Ради адвокатів України притягнула мене як адвоката до дисциплінарної відповідальності та застосувала попередження. Підставою стягнення стали питання, які я задавав кандидату, виконуючи повноваження члена ВРП з метою перевірки відповідності кандидата критеріям доброчесності. ВРП 4 рази визнавала такі дії органів адвокатського самоврядування втручанням у мою діяльність, а 9 липня 2026 року Львівський окружний адміністративний суд визнав рішення КДКА протиправним і скасував його.

Ця історія стала дуже наочним підтвердженням того, наскільки важливо, щоб член ВРП був впевнений, що може без негативних для себе наслідків ставити кандидатові незручні питання і перевіряти сумнівні обставини, а у разі спроб впливати на незалежність члена ВРП повинні бути реальні та дієві інструменти захисту.

Ще одним важливим кроком стало затвердження Єдиних показників для оцінки доброчесності. Вони є важливою основою для більш передбачуваного й уніфікованого підходу при оцінці кандидатів у судді.

Але за ці роки я ще більше переконався, що доброчесність не можна звести лише до формальної відповідності критеріям чи відсутності зафіксованого порушення. Вона проявляється у тому, наскільки чесно кандидат або суддя пояснює походження майна, чи не маніпулює фактами, чи не використовує статус для особистих переваг і як поводиться тоді, коли формальна заборона нібито відсутня.

Тому Єдині показники доброчесності для мене важливі не як ще один чекліст. Вони мають стати основою послідовної практики, де однакові факти отримують однакову оцінку, а доброчесність сприймається як обов'язкова фундаментальна вимога для кожного судді і того хто прагне стати суддею.

Незалежність потребує відповідальності

Найбільше часу протягом цих років я приділяв дисциплінарній практиці.

Колеги двічі обрали мене секретарем Другої дисциплінарної палати. Це означало організацію роботи палати та головування на її засіданнях. За цей час ми провели 130 засідань, розглянули понад 6 500 скарг.



Важливим системним результатом вважаю запуск Служби дисциплінарних інспекторів. Я активно долучався до підготовки відповідних законодавчих змін. Інспектори пройшли складний конкурс, отримали реальну функціональну незалежність, і сьогодні якість опрацювання дисциплінарних скарг стала вищою. Хоча тут також є що покращувати – передусім швидкість розгляду пріоритетних справ.

До початку роботи інспекторів їхні функції фактично виконували члени ВРП. За цей період я особисто розглянув 616 скарг. Дисциплінарні провадження було відкрито за 53 із них, а за результатами розгляду до відповідальності притягнули 35 суддів. Щодо семи було прийнято рішення про звільнення.

Загалом за каденцію я був доповідачем або співдоповідачем при розгляді 1323 дисциплінарних скарг. Дисциплінарні справи відкрито щодо 97 суддів. За результатами їх розгляду 55 суддів притягнули до дисциплінарної відповідальності, щодо 13 було внесено подання про звільнення.

Але для мене дисциплінарна практика ніколи не була змаганням у кількості покараних суддів. Набагато важливіше – які стандарти поведінки формує кожне рішення.

Не можна побачити порушення і зробити вигляд, що його немає

Окремо я дуже активно відстоював можливість відкривати дисциплінарні справи за власною ініціативою дисциплінарної палати. На моє переконання – якщо під час розгляду однієї скарги ми бачимо інше очевидне й серйозне порушення, ВРП не може сказати: "на це ніхто окремо не поскаржився, тому ми закриваємо очі".

Так не повинна працювати інституція, відповідальна за авторитет правосуддя. Тому у другій палаті вже стала сталою практика відкривати дисциплінарні провадження за власною ініціативою.

Однією з перших таких історій стала справа судді Ржищівського суду Світлани Козіної. Під час розгляду однієї скарги ми побачили цілу схему: у 2019-2023 роках суддя розглянула 40 справ за заявами іноземців про встановлення фактів народження 80-100 років тому їхніх родичів на території України, що потрібно для спрощеного набуття українського громадянства. Іноземці спеціально "орендували" житло у Ржищеві в неіснуючих будинках, щоб мати можливість подати заяви саме судді Козіній. ВРП констатувала системні істотні процесуальні порушення, використання документів з ознаками підробки та ймовірні недостовірні показання свідків, що вказували на використання судових рішень з явно недобросовісною метою. У підсумку палата внесла подання про звільнення судді. Ми також звернулись до правоохоронних органів, які зареєстрували кримінальне провадження, яке зараз на стадії розслідування.

І таких випадків надалі було багато – справи суддів Багрій, Шевської, Тимошенко, Бойка, Мазуренка та інших. Як на мене, саме можливість реагувати на самостійно виявлені факти дозволяє ВРП повноцінно реалізовувати свою одну з головних функцій – забезпечення функціонування судової влади на засадах відповідальності, підзвітності перед суспільством.

Ще одна важлива справа на моїй доповіді – судді Дмитра Махаринця.

Після зупинки автомобіля поліцейськими він відмовився проходити огляд за допомогою алкотестера, а згодом – і від надання біологічних зразків. Але в суд він надав медичний висновок про відсутність стану сп'яніння, що стало підставою для закриття справи про адмінправопорушення. Водночас під час дисциплінарного розгляду з'ясувалося, що лікар, підпис якої стояв на документі, у цей день не чергувала. Тобто документ мав ознаки підробки, а поведінка судді з ухилення від огляду у встановленому порядку не відповідає Кодексу суддівської етики.

Друга дисциплінарна палата дійшла висновку, що така поведінка підриває авторитет правосуддя, і внесла подання про звільнення. У лютому 2026 року ВРП звільнила суддю. Окрім того, звернулась до правоохоронців, які склали щодо судді обвинувальний акт за підозрою у використанні підробленого документа. Наразі справа розглядається у суді.

Ця справа для мене важлива ще й як стандарт: рішення суду про закриття адміністративної справи не дає судді автоматичного імунітету від оцінки його поведінки з точки зору суддівської етики та дисциплінарної відповідальності.

Інший характер мала справа судді Полтавського окружного адміністративного суду Сергія Бойка, яка також була відкрита за моєю ініціативою в ході розгляду іншої дисциплінарної справи.

Йшлося про використання судового рішення у справі про встановлення місця проживання дитини для виїзду за кордон під час дії обмежень воєнного стану. Під час дисциплінарного провадження було встановлено, що суддя завдяки явно штучному спору та імітації правосуддя отримав можливість виїжджати за кордон, використовуючи судове рішення для обходу чинних обмежень.

Для мене ця справа була важливою, оскільки вона не просто стосувалася створення штучних спорів та використання судів для обходу закону. Найнебезпечніше для авторитету правосуддя у ній те, що такий інструмент використовував діючий суддя, який має бути прикладом законослухняної та доброчесної поведінки.

Надзвичайно показовою стала і справа судді ліквідованого ОАСК Кирила Гарника.



Щодо нього поліцейські склали протокол у зв'язку з відмовою пройти огляд на стан сп'яніння. Матеріали адміністративної справи потрапили до Печерського районного суду, були повернуті поліції на доопрацювання – а потім просто зникли. Суд стверджував, що передав їх поліцейському. Поліція повідомляла, що отримала поштою порожній конверт. У результаті розглянути адміністративну справу стало неможливо.

Тут важливо, що зникнення матеріалів не стало способом уникнути відповідальності. Друга дисциплінарна палата притягнула Гарника до дисциплінарної відповідальності шляхом подання про тимчасове його відсторонення від здійснення правосуддя строком на три місяці.

А сама історія зі зникненням справ у Печерському суді за моєю ініціативою стала підставою для окремого реагування ВРП і перевірки організації роботи суду. Тому що якщо матеріали справи можуть просто зникнути саме тоді, коли від них залежить відповідальність судді, це вже проблема не окремої справи, а довіри до всієї системи.

Рішення, які викликають питання

Не всі мої підходи отримували підтримку колег.

Один із найбільш не зрозумілих для мене прикладів – справа судді Ковганича. Його зупинили за перевищення швидкості. Він демонстрував посвідчення судді, відмовився виконувати законну вимогу поліцейського, поїхав із місця зупинки і при цьому наїхав автомобілем на ногу поліцейському.

Я пропонував звільнення.

Але більшість палати не побачила в цих діях дисциплінарного проступку і справу закрила.

Мені досі незрозуміло, як за таких обставин дисциплінарну справу щодо судді можна було просто закрити. Якщо така поведінка носія судової влади не підриває авторитет правосуддя, то де тоді проходить межа допустимого?

Ще більше мене вразило рішення щодо призначення головою Державної судової адміністрації Максима Пампури . На момент призначення були підтверджені факти його причетності до дій, пов'язаних зі спробою неправомірного впливу на рішення суду, за які ВРП звільнила попереднього голову ДСА Олексія Сальнікова. Вищий антикорупційний суд прямо встановив у вироку, який вступив у законну силу, що Сальніков залучив Пампуру для переговорів з метою впливу на вирішення судової справи.



На моє переконання, ці обставини свідчили про наявність підстав для звільнення, а не призначення Пампури. До речі, на співбесіді як і на допиті у суді він заявив, що не пам'ятає чиї слова передавав і не розумів про що йдеться. Переконливе пояснення, хіба ні? Але більшість членів ВРП воно задовольнило.

У робочу групу з добору голови ДСА входили представники міжнародних партнерів. Вони теж чітко і публічно вказували на цю проблему. Однак їх голос не був почутий і Максим Пампура був призначений головою ДСА.

Для мене це одне з найважчих для пояснення кадрових рішень цієї каденції і найбільший удар по репутації ВРП. Неможливо переконливо вимагати доброчесності від суддів і кандидатів у судді, якщо до керівників органів судової системи застосовується інший стандарт. Також цей приклад показав, що коли представники міжнародних партнерів не мають права вирішального голосу, то конкурс можуть виграти кандидати з очевидними проблемами доброчесності.

Не розумів я і деяких призначень. На кандидата у судді апеляційного суду діючого суддю Антона Котляра, ще коли він був помічником судді склали протокол про водіння у стані сп'яніння. Він сказав поліцейським, що живе в гуртожитку, хоча мав квартиру за іншою адресою. Таким чином справа потрапила до суду і судді, помічником якого він був. Справу закрили, а відповідно до даних програми документообігу суду постанову про закриття вносив в реєстр сам Котляр. Тобто дуже ймовірно, що суддя штучно визначив підсудність справи у свій суд і постанову у своїй справі готував сам. На мій запит він явно збрехав, що не мав доступу до справи і на мої питання ніяк не міг згадати, де саме і коли він жив у гуртожитку. Але це не завадило йому стати суддею апеляції.

До речі, у рішенні про призначення Котляра, як і інших кандидатів у судді немає жодних пояснень чому ВРП відхилила явні сумніви у доброчесності кандидатів. Тому я службовою запискою на голову ВРП ініціював внесення змін до Регламенту ВРП про те, що рішення про призначення судді мають також бути вмотивованими та пояснювати – чим розвіяні сумніви у доброчесності кандидата. Сподіваюсь колеги внесуть відповідні зміни.

На жаль, при відсутності належної мотивації рішення очевидна неправда від кандидатів у судді, особливо щодо їх статків та вартості майна все ще доволі легко проходить у ВРП.

Красномовний приклад – призначення судді Марії Дубіної. Вона стверджувала, що придбала квартиру у Києві за ціною, яка очевидно не відповідала ринковій. Я знайшов оголошення власника про продаж саме цієї квартири за ціною у чотири рази вищою. Переконливого пояснення такої різниці кандидатка не надала, але для більшості членів Ради це не стало перешкодою для її призначення.

Саме такі випадки показують, чому доброчесність не може зводитися до формальної наявності договору чи довідки. Важливо, чи є пояснення кандидата правдивим, логічним і таким, що витримує елементарну перевірку. Якщо очевидні невідповідності не мають наслідків, будь-які показники доброчесності ризикують залишитися лише декларацією.

Була й інша проблема – відводи, які в окремих справах фактично ставали способом усунути мене від їх розгляду.

Найяскравіший приклад – справа судді Печерського районного суду Сергія Вовка. Під час перевірки я отримав додаткові матеріали, які, на мою думку, свідчили про нові істотні порушення, які були висвітлені у журналістському розслідуванні Радіо Свобода, і повідомив, що ініціюватиму відкриття ще одного дисциплінарного провадження. Після цього мене відвели від справи. Я фактично втратив будь-яку можливість впливати на подальший її розгляд, а зрештою провадження було закрито.

Я повністю визнаю необхідність інституту відводу як гарантії неупередженості. Але коли відвід використовується після того, як доповідач починає активно збирати додаткові докази та ставити незручні питання, виникає ризик перетворити процесуальну гарантію на інструмент усунення небажаного доповідача.

ВРП має не лише карати. Вона повинна бачити системні проблеми

Одна з речей, яку я найбільше хотів змінити у підходах ВРП, – перестати дивитися на кожну дисциплінарну справу як на ізольований випадок.

Іноді одна скарга показує проблему, значно більшу за поведінку конкретного судді.

Так з'явилася практика реагування ВРП за власною ініціативою для забезпечення авторитету правосуддя. Одним із перших таких рішень стало публічне звернення до суддів із закликом до нетерпимості до корупційних проявів серед колег після історії із суддею Лонським.

Потім почали виявлятися цілі схеми.

Через окремі дисциплінарні провадження ми побачили масові штучні справи про встановлення фактів народження родичів іноземців в Україні для отримання громадянства, підроблення документів, зникнення матеріалів судових справ та інші випадки, де одного дисциплінарного рішення було явно недостатньо.

Але найбільшим для мене став кейс із масовими рішеннями щодо визначення місця проживання дітей та позбавлення матерів батьківських прав.

Коли у 2024 році я вперше побачив ознаки цієї схеми у Білгород-Дністровському суді, масштаби виглядали настільки зухвало, що я одразу звернувся до НАБУ. Після викриття у 2025 році стало зрозуміло, що проблема набагато ширша.

Тому ми пішли далі окремих дисциплінарних справ. За моєю ініціативою ВРП зобов'язала суди надати інформацію про відповідну категорію справ по всій Україні, почала системний аналіз та доручила ДСА створювати автоматизовані інструменти для виявлення ризикових індикаторів. На розгляді ВРП опинилося понад 50 дисциплінарних справ, понад десять суддів уже притягнули до відповідальності, а кількість таких справ різко зменшилася.

Саме так, на мою думку, має діяти сучасна ВРП. Не просто покарати суддю А чи Б, а запитати: чи не показує ця справа системну вразливість і як зробити так, щоб наступної такої справи не було?

Вимагати відкритості від інших можна лише тоді, коли відкритий сам

Ще один напрям, у який я вклав багато зусиль, – прозорість ВРП.

Коли я прийшов до Ради, голосування були анонімними. Мене це принципово не влаштовувало. Орган, який вирішує питання призначення, звільнення і відповідальності суддів, не може ховати від суспільства, хто і як голосує.

Спочатку ВРП провела поіменне голосування під час призначення членів ВККС. Згодом вдалося добитися законодавчих змін – і сьогодні голосування у ВРП відкриті та поіменні.

Ми самостійно відновили трансляції засідань, а потім обов'язковість трансляцій була закріплена законом. Друга дисциплінарна палата за власним рішенням транслювала свої засідання повністю. Почали публікуватися звіти про автоматизований розподіл справ.

Змінився й доступ до інформації.

Моя перша службова записка у ВРП стосувалася доступу членів Ради до державних реєстрів. Закон надавав таке право, але фактично на початку каденції наші можливості були дуже обмеженими. Тепер ВРП має доступ практично до всіх ключових реєстрів, потрібних для перевірки доброчесності, а в секретаріаті створено окрему аналітичну спроможність для збору інформації щодо кандидатів у судді.

За моєю ініціативою змінили й законодавство, щоб кожен член ВРП міг самостійно робити запити не лише у справах, де він є доповідачем, а й в усіх питаннях, за які має голосувати. Я користувався цим правом сотні разів, навіть коли доповідач не прагнув отримувати додаткову інформацію. Але у цьому і суть – кожен член ВРП може отримувати необхідну інформацію, навіть якщо доповідач проти. Це хороший запобіжник від приховування інформації та ситуацій, коли доповідач не дуже активний у якісному аналізі справи.

Цифровізація – це не про комп'ютери. Це про іншу якість правосуддя

Окремим великим напрямом для мене стала цифровізація.

Я очолив Постійну комісію ВРП з питань ЄСІКС. Разом із колегами, ДСА, парламентським Комітетом з питань правової політики та експертами ми намагалися перевести багаторічні дискусії про "Електронний суд" у площину конкретної архітектури, технічної документації та реальної розробки.



Разом із Денисом Масловим ми співголовували у робочій групі, яка регулярно збиралася для контролю цього процесу. В результаті була розроблена Концепція ЄСІКС та ключова технічна документація.

Через припинення роботи USAID, який фінансував значну частину розробки, ми втратили майже рік. Водночас завдяки новій підтримці SIDA та ГО "Лабораторія законодавчих ініціатив" роботу вдалося відновити. Наразі вже готові технічні вимоги на розробку підсистем Базові сервіси, Єдиний державний реєстр виконавчих документів, Суддівське досьє, Управління кадрами. На стадії погодження система електронного документообігу, яка є серцем ЄСІКС.

Водночас у самій ВРП досі надто багато процесів залишаються паперовими. Соромно зізнатися, але у ВРП, яка має бути лідером цифрових змін більшість рішень продовжують підписувати ручкою.

Однак є і винятки Друга дисциплінарна палата за моєю ініціативою повністю перейшла на електронну форму рішень та підписання рішень цтфровим підписом. Я всі свої справи розглядав виключно в електронному вигляді і за чотири роки не підписав жодного запиту чи листа на папері. Загалом мною було направлено 2885 електронних запитів, листів і звернень.

Я активно пропонував змінити внутрішні правила ВРП і перейти на повноцінний цифровий документообіг. Написав дві офіційні службові записки голові ВРП з цього приводу, але поки далі проєктів змін до інструкції просунутись не вдалося. А от що нарешті вдалося – переконати голову та усіх колег запровадити у секретаріаті ВРП посаду заступника голови з питань цифрової трансформації. Якраз зараз триває добір на цю посаду. Дуже сподіваюсь, що робота з цифровізації стане системною та результативною.

ШІ вже треба не обговорювати, а використовувати

В останні місяці каденції ми активізували ще один напрям – практичне використання штучного інтелекту. Ініціював для членів ВРП та дисциплінарних інспекторів тренінг із застосування ШІ, який блискуче організував проєкт Ради Європи "Підтримка судової влади України в забезпеченні кращого доступу до правосуддя".



Разом із Офісом ефективного регулювання BRDO розробили експериментальний інструмент аналізу дисциплінарної практики, вивчали можливості різних моделей ШІ та почали формувати засади використання ШІ у ВРП. За моєю службовою запискою у Секретаріаті ВРП розроблений проєкт плану заходів для впровадження ШІ з метою оптимізації роботи.

Я переконаний, що технології вже досягли рівня, коли штучний інтелект можна і треба використовувати не тільки для пошуку інформації. ШІ вже може бути повноцінним асистентом: допомагати аналізувати великі масиви матеріалів, зіставляти аргументи сторін, перевіряти докази та послідовність практики і, що особливо важливо, формувати первинні проєкти рішень, висновків, листів та інших документів.

Звичайно, остаточне рішення має залишатися за людиною, яка несе за нього персональну відповідальність. Але витрачати години висококваліфікованого фахівця на технічне формування документа там, де значну частину роботи може виконати ШІ, – це вже не консерватизм, а неефективність.

Тому можливість безпечного використання ШІ вже закладена в принципи побудови нової ЄСІКС.

Стратегія, яка має стати реальним дороговказом розвитку

Для мене символічно, що одним із останніх рішень під час моєї каденції стало затвердження 13 серпня 2026 року Стратегії діяльності Вищої ради правосуддя на 2026-2030 роки, до розробки якої я активно долучався. Документ готувався, зокрема, за участі Ради правосуддя Нідерландів.

Особливо важливо для мене те, що у Стратегії ВРП бере на себе амбіцію бути не пасивним адміністратором, а лідером якісних змін у судовій владі.

Там є те, за що я послідовно виступав усі ці роки: підвищення доступу до правосуддя, використання цифрових технологій і формування справжньої культури доброчесності. Не доброчесності через страх покарання, а середовища, де доброчесна поведінка є природною нормою і передумовою професійного успіху.

Я дедалі більше переконувався, що культуру доброчесності неможливо створити лише дисциплінарними стягненнями, деклараціями чи перевірками. Усе це необхідно, але це лише зовнішній контур. Стійка система виникає тоді, коли чесна поведінка стає професійною нормою, а брехня про майно, маніпуляції, кругова порука чи використання статусу для особистої вигоди стають репутаційно і кар'єрно неприйнятними.

Таку культуру треба формувати через кадрові та дисциплінарні рішення, внутрішні етичні стандарти, відкритість, навчання і, найважливіше, через особистий приклад самих членів ВРП та керівників органів суддівського врядування. Інституція не може переконливо оцінювати доброчесність інших, якщо не застосовує ті самі стандарти до себе.

Тепер головне – щоб Стратегія не залишилася красивим документом і щоб наступний склад ВРП перетворив її цілі на конкретні рішення.

За цифрами завжди є люди

Ці чотири роки були дуже інтенсивними.

Після відновлення повноважень я намагався максимально використати час, який мав. Зазвичай починав роботу близько 8:30 і рідко завершував раніше 21:00. За чотири роки у відпустці був двадцять один день. Останній свій запит як член ВРП направив 14 серпня о 23:15 – за 45 хвилин до завершення повноважень.

Це не модель, яку я комусь рекомендую наслідувати, і точно не подвиг. Просто я розумів, що чотири роки закінчаться дуже швидко і другого шансу використати цей час не буде.

Паралельно практично весь цей час тривали персональні інформаційні атаки – від постійних дописів в анонімних Telegram-каналах до абсолютно абсурдних історій. Доходило навіть до публікацій про те, що я нібито вчинив ДТП, керуючи велосипедом у стані алкогольного сп'яніння. Деякі адвокати та колишні судді навіть вели публічний зворотний відлік до завершення моєї каденції.

З часом я навчився не витрачати сили на спростування кожної маніпуляції. Якщо атаки переходили у юридичний чи інституційний тиск, як у справі Віхрова, – реагував. Решту простіше було сприймати з певною іронією і продовжувати працювати.

Тримати темп допомагав і той самий велосипед – на роботу і назад приблизно 18 кілометрів майже щодня, крім зими. За моїми підрахунками – більше 12 000 км за 4 роки.

Але значно важливіше сказати про людей, без яких більшості описаного просто не було б.

Я дуже вдячний членам ВРП, які підтримували мої ініціативи, працівниками секретаріату і своїм помічникам – Ользі Осауленко, Василю Василашу та Ігорю Білику.



Із Василем Михайловичем у нас особлива історія: колись він був моїм викладачем, і тоді я точно не міг уявити, що через багато років ми працюватимемо разом у ВРП.

Окремо хочу відзначити Ігоря Білика. Він був не просто помічником, а часто автором та реалізатором дуже креативних та корисних ідей. У питаннях технологій, цифровізації та ШІ його знання, енергія і здатність переводити ідеї у конкретні технічні рішення були одними з головних опор усієї цієї роботи. Значна частина напрацювань щодо ЄСІКС, цифрової трансформації та нових ІТ-інструментів є його персональною заслугою. Аналітичний відділ багато чим завдячує саме Ігорю.

Що не вдалося

ВРП складається з 19 людей із різним досвідом, поглядами та уявленнями про межі повноважень Ради. У цьому і перевага, і складність колегіального органу.

Були десятки випадків, коли я не зміг переконати колег підтримати мої пропозиції – щодо відкриття дисциплінарних справ, виду санкції, кадрових рішень чи внутрішніх реформ.

Але було б надто просто пояснити все тим, що "не вистачило голосів".

На мою думку, ця ВРП могла зробити більше.

У деяких ситуаціях ми мали діяти швидше. В інших – рішучіше. Наші публічні позиції могли бути чіткішими, а реакції на загрози незалежності чи авторитету правосуддя – принциповішими. Ми не стали тією мірою лідером судової реформи, якою Вища рада правосуддя, на моє переконання, повинна бути.

Ми мали б власним прикладом демонструвати стандарти доброчесності. Активніше вирішувати проблему надмірного навантаження на суди. Добитися справедливого рівня суддівської винагороди, насамперед для суддів першої інстанції. Бути сильнішим голосом судової влади у відносинах з іншими гілками влади.

Ідеться не лише про суворість рішень. Послідовність важливіша за суворість: однакові стандарти мають діяти для кандидата в судді, чинного судді, члена органу суддівського врядування і керівника судової адміністрації. Саме так формується довіра до інституції і культура, в якій доброчесна поведінка підтримується системою, а не залежить лише від особистої принциповості окремих людей.

Поки що ми такими сповна не стали.

Водночас для мене важливо й інше: ця ВРП зробила дуже багато для запуску важливих для судової влади процесів, при цьому не перейшла ключових червоних ліній і заклала фундамент, на якому можна будувати далі.



Тому я не можу сказати: "реформа завершена". Навпаки. Ми ще далеко навіть не в середині дороги, але на правильному шляху.

Що має бути далі

Насамперед потрібно не просто зберегти реформовані процедури формування ВРП та ВККС, а й чітко зберегти участь міжнародних експертів у Етичній раді та Конкурсній комісії з добору членів ВККС. Саме ця конструкція була одним із ключових запобіжників повернення до відбору, де перемагав дух корпоративізму. Я вважаю принциповим зберегти міжнародних експертів у цих процедурах із реальним впливом на результат, принаймні, доки українські інституції не доведуть на практиці спроможність самостійно гарантувати такий самий рівень незалежності та довіри до відбору.

Потрібно продовжити масштабне заповнення суддівських вакансій – але без перетворення призначення суддів на конвеєр, де кадровий дефіцит виправдовує закриття очей на проблеми з доброчесністю.

Треба зробити дисциплінарну практику швидшою і водночас більш передбачуваною. Суддя повинен розуміти стандарти поведінки, а скаржник – не чекати рішення роками.

ВРП повинна зберегти можливість і готовність реагувати за власною ініціативою, коли під час роботи бачить очевидні порушення чи ознаки системних схем. Інституція не може вимагати від суспільства довіри, якщо сама навчиться не помічати того, що лежить у неї перед очима.

Треба завершити реформу мережі судів та впровадити централізований міжсудовий автоматизований розподіл справ, щоб вирівнювати навантаження і забезпечувати громадянам реальний доступ до правосуддя.

ВРП має стати справжнім центром цифрової трансформації судової влади: електронні справи, структуровані дані, автоматизована аналітика, сучасна ЄСІКС, штучний інтелект, мінімум ручних і паперових процесів.

Окреме завдання – послідовно формувати культуру доброчесності у всій судовій системі. Це не ще один кодекс чи перелік заборон. Це однакові стандарти для всіх, нетерпимість до неправди й маніпуляцій, реальні кар'єрні наслідки недоброчесної поведінки та захист людей, які діють принципово. Доброчесність має бути не поведінкою через страх покарання, а природною умовою професійного успіху.

І нарешті, треба розвивати культуру підзвітності всередині самої судової влади.

Бо незалежність без підзвітності дуже швидко перетворюється на корпоративну закритість і породжує недовіру. Але підзвітність без незалежності перетворює суд на залежний інструмент.

Україні потрібні обидві ці речі одночасно – незалежний і відповідальний суд.

Саме це я вважав головним завданням, коли чотири роки тому складав присягу.

Не все задумане вдалося. Десь помилявся. Частину речей я сьогодні зробив би інакше. У багатьох питаннях не зміг переконати більшість. Частина важливих проєктів залишилася незавершеною.

Але суспільство має право оцінювати не наші наміри, а наші результати.

Тому я працюю над детальним відкритим звітом – із цифрами, рішеннями, документами, статистикою та посиланнями. Не для того, щоб мені повірили на слово. Навпаки – щоб кожен міг перевірити.

І, можливо, це ще одна маленька зміна, яку варто залишити після себе.

Після завершення повноважень член Вищої ради правосуддя має не просто звільнити кабінет і передати справи наступнику.

Він має публічно відповісти: що ти зробив із довірою і повноваженнями, які тобі дали?

Я свою відповідь на це питання залишу тут.

Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.