333
Вчора усі члени Синоду Константинопольського Патріархату поставили свої підписи під Томосом про автокефалію Православної Церкви в Україні. Числом у заголовку позначено кількість років, протягом яких православних українців було відокремлено від світового православ'я московським бар'єром. З 1686 року Київські Митрополити перебували у підпорядкуванні Московського Патріарха, чи обер-прокурора російського Священного Синоду. З 2019 року відновлено канонічну єдність Православної Церкви в Україні зі Вселенським Патріархатом і, зокрема, на цій підставі її визнано помісною – рівноправною серед інших 14-ти автокефальних православних церков світу.
Проте, для православних вірян в Україні головним результатом щільного ряду церковних подій, що передували визнанню автокефалії, є, не так власне вручення Томосу, як євхаристичне єднання – спільне причастя українських ієрархів та священників зі Вселенським Патріархом та його священством. Це стало можливим винятково завдяки тому, що у жовтні минулого року Священний Синод Вселенського Патріархату одноголосно ухвалив рішення про нечинність анафеми, накладеної Московською Церквою на Митрополита Київського і всієї України Філарета у 1992 році. У такий спосіб кира Філарета було визнано повноправним православним ієрархом, що означає канонічність усіх здійснених ним священних таїнств. Відтак, усі вірні, хто перебував у Київському Патріархаті та в УАПЦ, можуть бути цілковито певними у своїй належності до православної Церкви, а закиди, щодо "не канонічності", "без благодатності", "не спасительності" таїнств, здійснених, коли б то не було, в УПЦ КП і УАПЦ цілковито і остаточно спростовано.
Десятий патріарх
З позацерквоних політизованих кіл вряди-годи чути закиди про те, що до родини Православних Церков українська Церква мала б увійти у статусі патріархату, а не митрополії. Справді, вже сьогодні кількість парафій у Православній Церкві України (не менше 6000) значно перевищує число громад цілковитої більшості з поміж інших Православних Церков. Враховуючи також і давність заснування першої митрополичої кафедри в землях сучасної України (988 рік), є всі підстави для постановки питання про патріарший статус Православної Церкви в Україні. Однак Російська Православна Церква наразі налічує в Україні не менше 12 000 парафій. Таким чином на єдиній канонічній території, якою, згідно Томосу від 6 січня 2019 року, є територія держави Україна, існує дві паралельні юрисдикції – Київська і Московська. Вірогідно, що питання про піднесення Української Церкви до статусу Патріархату доречно буде ставити після подолання дуалізму юрисдикцій на українській канонічній території та визнання автокефального статусу Київської Церкви переконливою більшістю помісних церков.
Сьогодні у світі є 9 православних церков, предстоятелі яких мають сан Патріарха: Константинопольська, Олександрійська, Антиохійська, Єрусалимська, Російська, Сербська, Румунська, Болгарська, Грузинська.
Остання визнана у статусі патріархату лише у 1990 році, попри те, що ще у 317 році стала державною Церквою давнього царства грузинів.
Разом із тим у України є свій Патріарх. Його цілком можна вважати десятим патріархом православного світу. Мова про Святішого Владику Філарета, який власне і привів, більше, ніж за чверть сторіччя, Православну Церкву в Україні до її сьогоденного помісного статусу. Так, цей його титул не використовується у зовнішньо церковних взаєминах. Однак його визнання і поминання за богослужіннями лежить не у формальному документальному вимірі, а у моральній площині для українських священників і мирян.
Не переплутати Томос із виборчою листівкою!
Величезною спокусою для українських політиків є використання історичної події набуття автокефального статусу Правосланою Церквою в Україні з метою їхньої власної політичної реклами.
Заслуга у наданні Томосу перед усім належить самій Церкві, яка йшла до цього 333 роки. В новітній історії Київський Патріархат та Українська Автокефальна Православна Церква стали вагомою і шанованою частиною українського громадянського суспільства. Поміж суспільних інституцій в Україні найбільше сьогодні довіряють Церкві і волонтерам. Цей рівень довіри співставний з довірою до армії. Жоден інший інститут держави – Президент, Уряд, Верховна Рада... – і близько не наближаються до такого показника. Відтак у влади виникає бажання "позичити суспільної легітимності" у Церкви.
Не треба! Бо виглядає гротескно, щоб не сказати карикатурно. Держава виконала свою важливу місію, коли офіційно – рішенням Парламенту і листом президента – підтримала звернення Владик Філарета та Макарія, разом з усіма їхніми архієреями та окремими митрополитами РПЦ в Україні до Вселенського Патріарха Варфоломея щодо автокефального статусу нашої Церкви.
У держави є ще одна вагома і відповідальна роль – забезпечити дотримання законності при зміні юрисдикцій парафіями та іншими церковними інститутами, у зв'язку постанням Помісної Церкви. Все інше є питаннями, що віряни спроможні розв'язати самі.
Щодо виборів, то ієрархи, священики і члени церковних громад спроможні самостійно, як громадяни, наділені конституційними правами незалежно від віровизнання, вирішити питання своєї участі у них.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
