Після колективізації сільського господарства в Україні настав Голодомор
Наприкінці 20-х років минулого століття радянська влада розпочала колективізацію у підконтрольній їй частині України. Повсюдно створювалися колективні селянські господарства шляхом примусового об'єднання землі, худоби та реманенту, які до цього належали селянським родинам на правах власності. Перед усім селян позбавляли можливості обробляти їхні особисті земельні наділи. Саме земля стала основою для колективізації. Її відібрали у селян, проголосивши державною власністю, що передана колгоспам у користування.
Селян примусили працювати у колгоспах. Разом із тим колгоспи, через низьку продуктивність праці та через те, що створена у них продукція фактично безкоштовно відбиралася владою для потреб індустріалізованих міст, не міг забезпечити своїх працівників необхідною їжею. Тому селянину доводилося працювати ще і у своїй садибі задля прогодування родини. Продукція, вирощена в індивідуальних господарствах обкладалася величезними натуральними та грошовими податками.
Селян, які могли створити потенційну загрозу колгоспному ладу силоміць, у масовому порядку виселяли до Сибіру, розстрілювали, кидали до в'язниць. Попри це в ході колективізації в Україні відбулося 7382 селянські бунти, 15 з яких радянська влада визнала за широкомасштабні озброєні і організовані повстання.
Сьогоднішня влада в Україні у певних рисах діє подібно до того, як діяла радянська влада у часи колективізації. Схожість перш за все полягає у тому, що селяни, які обробляють свої, чи взяті в оренду земельні паї, неодмінно позбудуться їх внаслідок запровадження "ринкового обігу земель сільськогосподарського призначення". Фермери, які організовують сільгоспвиробництво на цих паях не мають вільних коштів, щоб викупити їх, після запровадження "ринку землі". Своїх власних земель їм абсолютно не вистачить для організації повноцінного виробництва. Доступу до кредитів фермери так само не мають через їхню дорожнечу в Україні. Тому й ті паї, які належать їм та їхнім родичам, фермери будуть змушені продати та поїхати із сіл, або найнятися на роботу до тих, хто скупить землю.
За допомоги "ринкових механізмів" фермерів проженуть із землі великі агрохолдинги, власники корупційних капіталів, просто рейдери. В умовах безладу у реєстрах прав власності та корупції в установах юстиції зробити це буде зовсім нескладно.
Попри всі зусилля попередніх режимів влади в Україні, наш аграрний сектор демонструє пристойні показники своєї роботи. Торік надходження валюти від експорту сільськогосподарської продукції склали рекордні 20,2 млрд. доларів. Позитивна динаміка зберігається протягом щонайменше десятиліття. Відтак немає ніякої потреби реформувати земельні відносини у "турборежимі".
Зрозуміло, що пристойні результати роботи сільського господарства в Україні досягнуто, певною мірою, завдяки екстенсивним засобам ведення господарювання. Мова про розорювання земель, які розорювати ніяк не можна – береги водойм, заплавні луки, охоронні зони заповідників, придорожні смуги тощо. Також у гонитві за прибутком аграрії нерідко порушують правила сівозміни, застосування добрив та гербіцидів, ігнорують необхідність боротьби з різними видами ерозії ґрунтів.
Така практика стала можливою винятково завдяки корупції в установах, покликаних забезпечувати дотримання Земельного, Водного, Лісового кодексів України та інших законів. Законопроект, який має запровадити ринок землі, жодним чином не спрямований на порятунок ґрунтів від варварської експлуатації. Навпаки – він вилучає фактично усі норми, спрямовані на охорону природи та родючості земель.
Україна є найбільш розораною країною Європи. Об'єктивно є потреба у зменшенні земельних площ, які використовуються у сільському господарстві, повернення у господарську практику чистих парів (толок), коли рік і більше поле не розорюється, а використовується як пасовисько чи сінокіс. Із запровадженням нав'язуваного владою ринку землі, такі можливості буде втрачено, тому родючість українських земель неодмінно падатиме.
Окрім негативних економічних та природоохоронних наслідків, ринок землі потягне за собою також соціальні, демографічні, інфраструктурні та, навіть, військові загрози. Знелюднення українського села призведе до втрати поселенської мережі. Населення, особливо продуктивне і молоде, сконцентрується у великих містах. Надання необхідних послуг людям, які залишаться у селах – від енергопостачання до медицини – кардинально подорожчає, що ще більше прискорить їхнє вимирання.
Більшість території України перетвориться на пустку, яку зможуть легко колонізувати прибульці із кліматично і соціально несприятливих регіонів планети. Опиратися цій навалі за допомогою військових і поліцейських заходів буде вкрай складно і дорого. Досить подивитися лишень на те, як непросто країнам ЄС стримувати хвилі біженців з Африки.
Колективізація українського села минулого сторіччя мала своїм результатом, у 32-33рр., Голодомор, який назавжди змінив демографічну і соціокультурну структуру країни. Його демографічні наслідки співставні із наслідками для України Другої світової війни і даються взнаки до сьогодні. Зокрема у Донецькій та Луганській областях, де тоді у хати розкуркулених українських селян заїхали мешканці російської глибинки. Голодомор виявився тривким, транссторічним інструментом упокорення і знищення України. Однак Україна вистояла.
Треба вистояти і зараз.
