Росія вичерпується
Російські історики часто називають "ядром Держави Російської" Володимиро-Суздальське князівство. (Звісно, коли не брати до уваги їхні зазіхання на Київ та на Володимирове хрещення Руси.) З середини ХІІІ ст. головною управлінською функцією Володимирських, а пізніше Московських князів було збирання оброку з населення для виплати данини Золотій Орді, за що князі отримували ярлик на правління. Титул "Великого князя", спочатку Володимирського, а тоді Московського було даровано саме ярликом хана Золотої орди Тохтамиша у 1389 році.
Для виробництва натурального продукту, яким сплачувався оброк, була потрібна холопська (рабська) і кріпацька праця. "Ядро Держави Російської" трималося на рабстві. Юридично скасування данини з Московії, вже Кримському ханству було оформлено Костянтинопільською мирною угодою 1700 року, за Петра І. У 1798 році Петро видав указ, яким дозволи продаж людей без землі і з розділом родин, а у 1723 році холопський стан був злитий з кріпацьким. Рабська праця зберігалася аж до скасування кріпацтва у 1861 році. Таким чином всі форми російської державності з ХІІІ по ХІХ сторіччя трималися на рабстві. Будівництво Петербурга, флоту, палаців і заводів, Миколаївської залізниці здійснювалися рабами.
Індустріалізація кінця ХІХ – початку ХХ сторіч ненадовго і почасти цю ситуацію змінила. Однак експлуатація праці каторжан тривала до 1917 року.
Зі створенням Радянського Союзу рабство повернулося. Колгоспне кріпацтво і ГУЛАГ стали новим становим хребтом держави. Індустріалізація великою мірою відбувалася за рахунок праці мільйонів ув'язнених. Навіть такі досягнення науково-технічного прогресу як створення ядерної зброї та космічні розробки у 30-50ті роки починалося у т.зв. "шарашках" – місцях ув'язнення науковців, де вони розробляли свої проекти під наглядом органів безпеки.
З розпадом СРСР рабство частково припинилося, однак нинішня росія посідає провідне місце у світі за обсягами використання рабської праці. Ув'язнених також використовують на війні з Україною, як у приватних військових компаніях, так і у збройних силах росії. Отже росія, у всіх формах своєї державності, вже більше як 700 років тією чи іншою мірою тримається на рабстві.
Наразі ресурс рабства вичерпується.
Проте є інший. Був. Нафта і газ.
Після комплексного краху правління Бориса Єльцина, зумовленого, зокрема, падінням цін на вуглеводні, у світі ціни на них почали зростати. Цей період припав на початок царювання путіна, у чому йому дуже поталанило. Бізнесмени з цивілізованих країн, сподіваючись на те, що росія нарешті "набула людського обличчя", почали здійснювати у неї значні інвестиції – економіка почала розвиватися прискореними темпами. Проте така сприятлива кон'юнктура тривала менше десятиліття – приблизно у 2000 – 2008рр. А тоді настав потужний, але нетривалий світовий економічний спад. Накопичені запаси дозволили протриматися росії до 2011 року, коли зростання нафтових цін відновилося. Російський режим, знову відчувши в собі сили наддержави, активно почав здійснювати агресивну зовнішню експансію, кульмінацією якої стала анексія Криму у 2014 році, яка різко підвищила внутрішній рейтинг путіна. Обамівський Захід відповів на цей бандитизм ледь відчутними санкціями.
Усвідомивши безкарність, як і у випадку з нападом на Грузію у 2008 році, путін почав готувати повне поглинення України та її подальше цілковите знищення. У 2022 почалося повномасштабне вторгнення. Санкції, хоч і з запізненням, почали діяти, зокрема, припинилися інвестиції, постачання обладнання і технологій, наростала міжнародна ізоляція. І тут до влади у США вдруге прийшов Д. Трамп. Він зупинив допомогу Україні, зустрівся з путіним в Анкоріджі, зробивши йому дуже привабливі пропозиції, за наший рахунок, щодо умов зупинки бойових дій. Путіну поталанило вдруге. Тоді – утретє, коли США разом з Ізраїлем напали на Іран, запустивши швидке зростання цін на нафту і газ. У рашистів знову з'явилися фінансові ресурси для геноциду українців. Однак станом на сьогодні досягнуто попередніх домовленостей про припинення бойових дій, що потягло за собою падіння нафтових цін.
Попри тиск Д. Трампа, Україна не прогнулася під його вимоги. Війна триває. Проте її характер помінявся. Рашисти втрачають бачення сенсу воювати п'ятий рік за руїни Донеччини, Луганщини та інших українських територій. Шовіністичний угар теж виявився вичерпним. При цьому рашистська пропаганда, яка мала б поповнювати запаси патріотизму, навпаки – палить його своєю брехнею і тупістю.
Продовження війни вимагає ряду ресурсів. Перед усім – людських, фінансових, збройних, продовольчих, технологічних, інтелектуальних, інформаційних та ін.
Існують конспірологічні, прямо скажемо, версії, стосовно того, що в Росії офіційно проживає не 140, а реально менше 100 млн. людей. Проте, навіть без цього, про: демографічну кризу, дефіцит робочих рук у народному господарстві, нестачу особового складу не лише в армії, а й у поліції не говорить лише ледачий. Мобілізація, без якої продовження війни неможливе, цю ситуацію поставить на межу катастрофи, бо по-перше, лишилося дуже мало мотивованих до війни російських підданців, а по-друге вичерпано організаційні ресурси для такого масштабного заходу. Не вистачає кваліфікованих людей для її організації. Крім того не вистачає коштів, озброєнь, спорядження і харчів. Чого вистачає, так це корупції. Відтак провести масову мобілізацію у необхідні стислі терміни неможливо.
Державний і місцеві бюджети в росії ставлять рекорди дефіциту. Сукупний бюджетний дефіцит досяг 2,6% ВВП, за офіційними даними. Це означає скорочення невійськових видатків, зростання державного боргу і вартості його обслуговування, недоступність кредитних грошей для виробництва, зникнення резервів, зростання податків, виснаження інфраструктури і її високу аварійність.
Словом, війна росії обходиться усе дорожче. Наші західні партнери могли б радикально прискорити її кінець, максимально посиливши санкції проти неї. Однак вони віддають перевагу контрольованому краху росії, бо побоюються хаосу на постросійських територіях, а головне – не бажають завдати санкціями збитків своїм економікам.
Відтак доля війни і миру вирішиться переважно на полі бою.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
