16 вересня 2011, 00:25

Убий телебачення

Герой відомого російського поп-філософа Пєлєвіна відкрив "основний економічний закон перехідного періоду" випадково. Нібито "покуривши якось дуже хорошої трави". Закон, коли хтось не пригадує, формулювався десь так: первинне накопичення капіталу в перехідний період є також і остаточним.

Мені, людині, що не вживає навіть легких наркотиків, для відкриття одного із законів сучасного буття вистачило неповної доби перегляду вітчизняного телебачення. "Неповної" – бо дивився я телевізор півгодини ввечері 14-го, півгодини вранці 15-го, і ще години три ввечері 15-го вересня.

І то тільки три канали. Втім, на мою ніжну психіку цього цілком вистачило.

Ввечері 14-го я намагався подивитися чергову серію "Доктора Хауса". Як людина, вихована в СРСР, якоюсь частиною підкірки я все ще вірю друкованому слову – принаймні, якщо воно надруковане в телепрограмі. А телепрограма обіцяла, що "Доктор Хаус" буде опівночі.

Але навіть опів на першу ночі відповідний телеканал усе ще показував якихось навіжених білявок, котрі під керівництвом імпортного мастєршєфа щосили хамили одна одній в прямому, треба так розуміти, ефірі.

Плюс білоруського кавеенника Станкєвіча, котрий дивився на цих краль тим самісіньким поглядом, яким у попередніх сезонах "Хауса" зазвичай дивилась на героя Х'ю Лорі героїня Лізи Едельстайн.

Я вже зібрався плюнути в екран, але згадав про нещодавно вичищений килим, і просто вимкнув телевізійного приймача.

Наступна серія "Хауса" мала бути о сьомій тридцять ранку. Згідно з тією ж програмою, котрій я тоді повірив востаннє.

Але о сьомій сорок п'ять там усе ще показували неймовірну правду про зірок, чиї позавчорашні "разборкі" за чотири мільйони доларів покійного російського шоумена цікавили мене ще менше, ніж могли цікавити самого шоумена після його переходу в кращий світ.

Зайве казати, що коли я, відвівши до школи дочку (яка, хвалити Бога, цього не бачила), на хвильку повернувся до екрану, "Хаус" демонстрував дванадцятихвилинну рекламну паузу. Я сподівався, що ця пауза припаде саме на час моєї мандрівки до школи й назад, але вийшло зовсім не так.

З рекламної паузи я дізнався, що:

товстих ідіотів, котрі зважились взяти участь у ток-шоу такому-то, забирає швидка;

на худих галасливих ідіотів я "нетерпляче" чекав разом з усією країною цілісіньких два роки (хоча "обирають" їх уже вчетверте);

ідіоти різної комплекції тепер повинні називатись не інакше, як неодруженими фермерами;

і, нарешті, шістнадцятирічні ідіотки, котрі завагітніли, прекрасно знаючи про всі можливі прийоми контрацепції (бо хто цього нині не знає в 16 років), теж можуть розраховувати на пильну увагу нашого глибоко людяного телебачення – особливо, гадаю, якщо вдаватимуть із себе ще більших ідіоток, котрі про контрацепцію нібито й не чули.

Окрилений такими знаннями, я швидко помчав на роботу. Бажання допити чай відступило, та що там, панічно втекло перед новими осяйними істинами. Я вже не кажу про бажання побачити хоча б пів-серії "Доктора Хауса"...

Але увечері я побачив новини. НОВИНИ. Кабель на якийсь час вимкнувся (що з нього взяти – він же на волі!), і я, вечеряючи, зазирнув у новини Першого національного.

Те, що я побачив і почув, було явно не тим Словом, котре могло сотворити світ. А от довести світ до його нинішнього стану – заіграшки.

На Першому національному мені повідомили, що Україна не відхилиться ні від курсу на євроінтеграцію (це сказав Президент), ні від земельної реформи. Останню новину теж сказав Президент, причому добряче нагримав на губернаторів, котрі ще не створили запасів зерна на зиму, а заразом і елеваторів для перевалки цього зерна.

Я уявив собі, як губернатори, призначені Президентом, борються із зернотрейдерами, котрих поблагословив Президентський Почет – і зааплодував. Дочка визирнула з кімнати, де доробляла уроки, і спитала, чи не приховую я від неї чергову серію "Всесвіту Стівена Хокінга" на телеканалі "Дискавері".

В цю мить Президент у форматі синхрону повідомив, що найгіршими заготівниками зерна є керівники Києва та Севастополя, і що це може призвести до "необгрунтованого підвищення цін на хліб" взимку.

Я зааплодував іще дужче: так акуратно пояснити, що майбутнє подорожчання хліба буде "небгрунтованим", міг тільки мій Президент. Як тільки він міг і заздалегідь призначити винних – яких, утім, він іще сто разів зможе перепризначити.

Дочці я сказав, що таких discovery, як те, що в цю мить дивлюсь я, вона просто не зрозуміє. Боюся, в її дев'ятирічній голові в цю мить виринуло нібито непристойне, а насправді добре знайоме дітям сучасних мас-медіа слово "еротика". А насправді ж усе було значно гірше... Хоча про те, що все було "значно гірше", я здогадався, уже додивляючись кінець випуску новин Першого.

Саме тоді Книжковий Ярмарок у Львові було показано в нещадно порізаних синхронах учасників – без жодної людяності, жодної динаміки й навіть жодного розкриття суті події (!).

Тоді як сюжет про майбутній візит до Києва американської екс-"мегазірки" Бритні Спірс являв собою класичний, і навіть досить фахово зроблений, рекламний сюжет.

Кожній нормальній людині ясно, що мали би бути коли не навпаки (гаразд, не всі з нас аж настільки нормальні), то хоча би порівну. Але керівництво Першого національного відверто зневажало конформізм, і чинити так, як чинять нормальні люди (наприклад, телекерівники усіх без винятку сусідніх держав), категорично відмовлялося.

Ну а моментом істини став "документальний" фільм "Место встречи: 30 лет спустя", показаний після завершення знаменитого радянського серіалу на ще одному українському телеканалі, належному до того ж холдингу, що й той, котрий заплутав в ефірній сітці "Доктора Хауса".

Нічого не можу сказати про головного героя – і, я так розумію, ведучого "документального" фільму. Всі можливі конотації сказаного, боюся, будуть впиратися в секусальну орієнтацію. А цього я завжди уникав так самісінько принципово, як і закидів щодо етнічності чи там релігійної віри.

Кожному своє.

Але чому телеглядачі мають споживати те, що, з шедеврально бездарним "закосом" під росіянина Лєоніда Парфьонова, вивергло із себе ТЕ створіння – мені особисто зрозуміти все ж таки несила.

Ці псевдовідеоцитати з "Москва слезам не верит" (до чого тут цей фільм? не мене запитуйте)... Ці клітчасті костюмчики... Це жлобське – інакше не скажеш – примушення Владіміра Висоцького – не людини, а вже давно Легенди – грати непристойну, особливо для нього, роль шансоньє... Цей вимучений пафос видатного режисера Говорухіна, врешті-решт!

У старовинні часи за таке викликали на дуель. І зазвичай вбивали. Але наші часи не такі, за наших часів стріляти не прийнято, а прийнято рефлексувати. І я нарешті сформулював для себе основний закон телебізнесу перехідної формації:

Якщо телеменеджери щиро й стабільно вважають своїх глядачів, усіх без винятку, мукаючим бидлом – нехай не дивуються, що принаймні деякі глядачі вважатимуть бидлом їх самих.

Зайве казати, що це первинне твердження є також і остаточним.

Про Гебельса та ''акції на захист української''

Думка про "захисників російської мови" як колективного Гебельса – очевидна, і я не запозичував її з нещодавніх матеріалів УП. Це раз. А ось два...

Викриття п...расів

Панове! Ті, котрі, з піною при пащеці, обговорюють блог Андрія Чернікова! Ви всі поїхали дахом. Яка ще, чорти б вас забрали, пропаганда гомосексуалізму?! Де ви її бачили? Ви – ідіоти? Ага, зараз...

Ідеалістові Лещенку (nothing personal, no business!)

Сергій Лещенко – невиліковний ідеаліст. Він пише, що "Україна заслуговує на Януковича", бо, бач, у Facebook усі лають картину Ротка та павлодарську випускницю...

Пам'ятаймо, як це було:)

- И хочу вам сказать, шо эти Межигирья не простые, а наколотые. Люди берут Межигорье, съели – и берут Сухолучье. От! И она тянется и тянется – рука...

Зря я обозвал Колесниченко

Как именно обозвал, видели многие. И многие из этих многих, я так понимаю, считают, что правильно обозвал. Я тоже считаю, что правильно. Я вообще удивляюсь сам себе, что удержался от совсем уж нецензурных эпитетов...

Вадим Колесниченко топчется по трупам ветеранов. ДОБАВЛЕНА ИНФОРМАЦИЯ МИЛИЦИИ!

Народный депутат Вадим Колесниченко, конечно, имеет право нести в своем блоге любую чушь. Не знаю, зачем УП дала ему этот блог – ну да не мое это дело, не так ли...