До Росії, з любов'ю
ЧАСТЬ ПЄРВАЯ
- И как вы там живете, на УкрАине, – з неправильним наголосом говорить водій, везучи мене з аеропорту Ростова-на-Дону до моєї другої батьківшини.
Ростовська область велика. Як вони самі там жартують, "три Голандії". І не факт, що це жарт... Словом, їхати нам досить довго, і водієві хочеться потеревенити – тим паче, що в нього є родичі в Одесі, й він їх уперто називає "хохлами" попри те, що вони ані слова не тямлять українською.
- Как вы там живете, при средней-то зарплате триста долларов?!
- Ну, вот так и живем, – намагаюсь віджартуватись я. Не пояснювати ж йому зарплатну шкалу з курсом гривні на додачу. - Летаем рейсами Киев-Ростов на два дня всего лишь, да еще по пятьсот километров в два конца на такси катаемся.
- Не подумал! – сміється таксист, і заходиться докладно розповідати про бізнес своїх одеських родичів. Родичі працюють на відому західну компанію. Не виробничу, ні, не сподівайтесь. Транспортну. Але все одно вважають, що за Януковича-2010 їхня робота на клятий Захід полегшилась порівняно із часами західного агента Ющенка... і хоча за Януковича-2011 вона знову погіршилась, одеські родичі мого візаві свято вірують, що це погіршення – тимчасове.
- А как там, – нарешті наважується водій, - дела в Киеве с русскоязычием?
Якомога безсторонніше пояснюю: так, як і останні 40-50 років. Тобто набагато краще, ніж з україномовністю.
На підтвердження цікавлюся в дев'ятирічної доньки на задньому сидінні, чи готова вона по приїзді взятись до своєї домашньої роботи, котра – о, жах! – сформульована українською. Донька відповідає пристойною українською ж, і водія нарешті розбиває (у) мовний параліч.
- А скажи, – через буквально 20 годин запитує дружко Максим...
Ну гаразд, від початку.
Він друг іншого Максима, котрий оце саме одружується на моїй рідній сестрі, заради котрої, власне, я й приїхав у цей геополітичний паноптикум. До нареченого Максима в мене питань нема: моя сестра вже доросла дитина. До дружки Максима в мене питань немає теж, окрім хіба що питання, чого всі його звуть "дружок". Наче якогось дружелюбного собаку. А насправді це – обличчя Mobi, помножене на плечі молодшого Кличка і безкопромісність Rammstein.
- А скажи, – каже "дружок" Максим. - Вот почему на УкрАине у вас столько нациков?
На мить я замислююсь, скільки це – "столько", і в яких таких одиницях це взагалі зважується. Потім до мене доходить, і я чесно відповідаю:
- Да сам понимаешь: если бы Россия не поддерживала, в том числе финансово, то было бы существенно меньше.
- Кого? Я о бэндерах тебе!
- А... А я думал, о нациках.
Дуже швидко ми з'ясовуємо, що між нами сталось елементарне непопорозуміння. Макс думав, що нацики – це ті, хто кричить "Героям слава!", отримує гроші від ЦРУ, і при тому має нахабство посеред України розмовляти з іноземцями українською. Я ж вважав, що нацики – це люди, котрі вимагають цілковитої ліквідації неприємних їм етносів (конфесій, мов), і пишуть про це книжки на гроші Кремля, а коли не вміють писати, то вбивають людей за "неправильний колір шкіри". В підсумку ми домовляємось, що Максове визначення кульгає мінімум на одну ногу (справді, яке там ЦРУ?), а моє – на дві (ну, що вони можуть вимагати? Я вже не кажу "писати"?).
Після чого продовжуємо веселитися.
...За 60 годин я їду назад, до аеропорту стольного града Ростова-на-Дону. 24-річний водій розповідає, як воно важко робити бізнес без "даху".
-То есть теплицы у меня, это с одной стороны, ну и транспортрые услуги. В смысле, логистика. И что ты думаешь? Вот, скажем, звонит: подвези десять тонн картошки. Ну, я отправил... Два дня прошло, он звонил все время – да я деньги отдам! А теперь говорит: нет, продать товар не могу, нет денег... Потому что вот эти нерусские – ну, они же не такие, как мы вот с тобой... с вами, то есть. Им кинуть легко...
Минає кілька кілометрів.
- Я же людям просто так помогал! Кто в самом Ростове сейчас, кто вообще в Москве... И вот сам пошел – помогите бизнес толкнуть... Не надо блата, не надо нажимать – хотя там и генерал один есть! – помогите просто! И что?!! Если ты никто – все, тобой вспользвались, а ты помощи не жди...
- А эти, – цікавлюсь я, – генералы эти, от которых помощи не жди – они что, тоже нерусские?
Водій замислюється. І лишається в цьому стані аж до аеропорту.
ЧАСТЫНА ДРУГА
Уже в Києві дізнаюся чудову новину: російське судочинство таки, схоже, вирішило ліквідувати національно-культурну автономію українців Росії (вирок виконано) та Організацію українців Росії (вирок у стадії виконання). Колись я по цій темі писав. Деякі матеріали справи зберігаються в мене досі в електронному вигляді.
Зокрема – лист, котрий надійшов іще 02.02.2010 до міністерства юстиції РФ від імені звичайнісінького громадянина Ніколая Журавльова, "проживающего по адресу: г.Москва, ул.Ореховый бульвар, д.47/33 кв.388".
Кляузу на тодішнього співголову ОУР Семененка неможливо не цитувати – хоча б місцями.
"В.Семененко, представляя украинские общественные организации России от имени "ФНКА УР", регулярно принимает участие в мероприятиях организуемых зарубежными неправительственными структурами – "Украинской всемирной координационной рады", "Всемирного конгресса украинцев", "по вопросам состояния украинской нации". Лидеры указанных организаций выступают с позиции национализма и сепаратизма"
Всесвітній конгрес українців виступає "з позицій сепаратизму", ясно, ні?
"Несмотря на однозначную и официально озвученную позицию руководства Российской Федерации по вопросу т.н. "голодомора и геноцида украинцев", 26 ноября 2009 г. В.Семененко представляя "ФНКАУР" руководил мероприятием, посвященным памяти т.н. "жертв голодомора и убийства украинцев в 30-х годах", которое было организовано в поддержку вахты памяти "неугасимая свеча" и документально-художественной выставки "голодомор 1932-1933 годов – геноцид украинского народа", открытой 25 ноября 2009 года в Киеве В.Ющенко" – о как!
"По моему мнению, деятельность "Федеральной национально-культурной автономии украинцев России" направлена на дискредитацию проводимого руководством России политического курса по межнациональному единству и в своей деятельности несёт угрозу существующему конституционному строю", – резюмує політично та ідейно підкований простий гражданін Журавльов.
Як бачимо тепер, російська держава часом дослухається до (деяких) своїх "простих граждан".
Резюмувати цей текст можна було б, в українських традиціях, песимістично. Мовляв, усі ці дончани (не плутати з донетчанами!), які мені парили маячню про "укрАінскій нацианалізм" і "рускаязичіє", суть жертви отаких-от спеціальних Журавльових. І нема на те ради, бо слово "москалі" пишеться через тире – "кляті"...
Але я – невиправний оптиміст.
Я впевнений, що "дружок" Макс із легкістю зрозуміє все про співвідношення українського та російського нацизму, досить тільки щирій душі, невтомному борцеві за Історичну Істину Дмитрові Табачнику зробитись міністром освіти РФ. Ачей, цей невтомний Борець навіть Україну змусив добряче замислитись.
А вже Росію змусить і поготів. Хоча б з огляду на роль брехні в російській історії. Адже "брехня" та "історія" – це в Росії, власне, синоніми, а пан Табачник, як ми знаєм, брехні в істрії не терпить...
Я також не маю сумнівів, що якби в російський Госдумє з'явився який-небудь Вадим Колесниченко,то він би негайно проголосив себе головою місцевого Антифашистського фронту. І Борцем за рівноправіє етносів. І російський уряд миттю покаявся б і за Катинь, і за Голодомор, і за підняту цілину, і за за німкень, згвалтованих у 1944-45 роках.
Дарма, що нинішній російський уряд був би тут ні до чого. Все одно покаявся б! Бо такі, як депутат Колесниченко, не відступають. Їхня боротьба за мир триває, аж доки каменя на камені не залишиться.
І вже, звісно, Росія не забороняла б шкільні іспити татарською (мовою другої за кількістю меншини). Або українською (третьою). Цього не дозволили б видатні дослідники локальних визвольних рухів Чалєнко та Корнілов. А відтак – і мої позавчорашні знайомі дончани трішки тверезіше дивились би на сучасність та історію...
От тільки ніхто, від Табачника й до Чалєнка, чомусь не хоче їхати туди, де вони принесли б значно більше користі людству. Бо ж, погодьтесь, користь людству треба приносити в міжнародно визнаній Москві, а не в провінційному Києві. А вони не їдуть. Сибарити. Ледаща. Нема би подумати про Людство, що так і прагне їхнього викривального пафосу!
Як би нам ото їх усіх туди сплавити, панове? В інтересах глобальної людськості?
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
