Ну, що ж... Зі власного досвіду
Небом повзли біляві хмарки. Я випустив тютюновий дим майже вертикально вгору. Шансів на те, що він змішається з хмарками, не було – навіть попри чотирнадцятий поверх. Я сперся ліктями на облізле бильце балкону й поглянув униз.
На всіяному жовтим листям подвір'ї видніли дахи та капоти кількох авто, нічийна кицька Кицька й потилиця та плечі чоловіка, що саме входив до мого під'їзду. Потилиця була білява, плечі були вкриті сірим плащем. З моїм досвідом навчаєшся розрізняти такі речі навіть з чотирнадцятого поверху.
Я неквапом зробив ще чотири затяжки й загасив сигарету в розрізаній банці з-під "закордонного" пива, звареного в Чернігівській області. Вийшов крізь кухню і звично обвів очима коридор із пошарпаними стінами. Стілець, шифоньєр (здається, це зветься саме так?), трохи мотлоху в дальньому кутку. Все в нормі.
Дзвінок пролунав у ту ж мить, коли я взявся за ключ. Я відчинив. За дверима стояв худий і довгий блондин в сірому плащі й костюмі-трійці (здається, це звалось саме так). На вилозі піджака тихо відблискував значок.
- Здрастуйте, – ввічливо промовив він. – Ви хотіли б поговорити про Бога?
- Доброго дня, – чемно відповів я, майже не прикидаючись роздратованим, хоча саме так годилося б виглядати на моєму місці порядному міщанину. – Про якого саме?
Візитер подумав.
- Бог один, – сяючи посмішкою, нарешті прорік він.
- Він вам сам це сказав?
Тепер гість відверто вивчав мене поглядом. І я платив йому тим же. Погляд у нього був що треба: був у цьому погляді навіть якийсь натяк на всесвітню печаль. Утім, я бачив і не таких.
- Агасфер, – блондин раптом простягнув руку через поріг. Ого, подумав я. Здається, саме це у них зветься "бика за роги", чи щось таке.
Але гра є гра.
- Агасфер Лук'янович? – із посмішкою перепитав я, навмисне заводячи праву руку за спину. – Читали, читали. Радянська фантастика. Класика. Була така країна колись – СРСР.
Гість нетерпляче пересмикнув плечима. Він так і стояв, не переступаючи через поріг. Вікно, що дивилось зі сходового майданчика на південний схід, раптом освітилося, ніби куліси в театрі, коли рампа вмикається раніше, ніж слід. На плечі та голову "Агасфера" впав товстий золотий промінь сонця, котре нарешті вийшло з-за хмар. Мій гість пересмикнув плечима ще різкіше і невловимим рухом перемістився на півкроку ліворуч – у тінь.
- Я – знаю, – раптом хрипко сказав він мовою, котрою серед нині живих розмовляли не більше тисячі осіб, і лише кілька – правильно. – Я знаю, ти – книжник... Ти бачиш – я справді звідти. Мені... Я – Агасфер!
Він похитнувся, чіпляючись за одвірок. Я мовчав. Доки я його не запрошу, увійти він не зможе. Він знав, що я це знаю. І я знав, що він знав, що я знав.
Він підвів голову, і я знову поглянув йому в очі. Краще стали працювати, значно краще, подумав я. А кажуть, прогрес – умовність і вигадка...
Я зачинив двері.
Ліфт загарчав за десять секунд. Ще за дві хвилини гість вийшов з під'їзду. Підводити голову йому було не потрібно: він знав, що я дивлюсь, і я знав, що він знав, що я дивитимусь.
Я знову обвів поглядом коридор і частину кімнати з сервантом, де зберігались документи на моє нинішнє ім'я, трохи необхідного в моїх мандрах причандалля та магнітна картка від сейфу, в якому лежали два стандартних золотих бруски. Якщо я й навчився чогось за ці дві тисячі років, то це того, що довіряти варто тільки золоту. Ніяких "цінних паперів": вони чомусь завжди втрачають цінність у найгірший для тебе момент.
Чого я так і не знаю – це кому і навіщо саме в останніх півстоліття знадобилось ганятись за мною, тим, хто понад дві тисячі років тому зігнав зі свого ганку одного приреченого з дерев'яним хрестом на плечах.
Можливо, колись вони таки застукають мене зненацька, і я про все дізнаюся. От тільки поки що цього так і не трапилось: я завжди знав про їхнє наближення, і щось завжди гнало мене далі, далі, від обжитих за попередні десятиліття місць. Опиратись цьому неможливо. Якщо я правильно розумію, щось подібне відчуває позбавлений дози наркоман. Хоча практичного досвіду для порівняння в мене нема.
Гадаю, вони, мої переслідувачі, просто хочуть розкрити таємницю, котра насправді не є зрозуміла й мені. Можливо, вони вірять в кумедну історію, за якою я, безсмертний Агасфер, повинен мучитись в очікуванні воскресіння того злочинця з хрестом. Але я дуже сумніваюся, що це колись станеться. По-моєму, це просто якась недобра гра.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
