Чи є загроза згортання демократії в Україні: розбір міфів
На багатьох обговореннях, в тому числі міжнародних, піднімається питання ризиків згортання демократії в Україні як під час війни, так і після її закінчення. Дійсно, законодавство про правовий режим воєнного стану дає досить широкі повноваження виконавчій владі щодо обмежень політичної діяльності і громадянських свобод. Війна, зовнішні загрози, загальна мобілізація – це завжди чинники для визначення пріоритетом захисту національної безпеки, а не збереження повної свободи.
Є і загальний світовий тренд на згортання демократії, ми це бачимо навіть у наших сусідів. Європейські інституції критикують Польщу і Угорщину за ситуацію зі свободою слова та правами опозиції. Туреччина продовжує дискусії із країнами Північної Європи про статус курдських організацій – це опозиція в екзилі, чи терористи-втікачі? В Ізраїлі проходять масові вуличні зіткнення після рішення уряду про посилення політичного впливу на судову систему. Про регрес демократичних механізмів у Росії та Білорусі мабуть згадувати взагалі некоректно.
Які ж є реальні ризики для української демократії, і чого більше в мережевих міфах – системного аналізу чи хайпу? Розберемо найбільш поширені твердження.
1) "Влада домінує у медіа, а опозицію залишили без спілкування з народом". Справді, під час війни розмаїття інформаційних каналів різко скоротилося, кілька працюють в режимі телемарафону, ток-шоу пропали з ефірів. Більше того, і після виборів телеринок не повернеться у 2021 рік. Якщо поставити жорсткий контроль за можливістю вкладення російських грошей в телепродукт – вже це відсіче політичний і медійний реванш. Українські інвестори навряд чи після воєнних втрат зможуть підтримувати діяльність збиткових каналів. Та і навіщо? В усьому світі падає частка глядачів теленовин, навіть CNN констатує цю проблему. Глядач переходить у Ютьюб, для когось достатньо і ТікТоку. Найбільш популярні відеоблогери мають аудиторію, більшу за кількість глядачів класичних телеканалів. І от тут політики попали у пастку. Багато з них звикли до такого формату: затишна студія у прайм-таймі, лояльні питання, привітний власник-олігарх. І не треба напрягатися – у популярного ведучого у праймовий час буде мільйон глядачів в будь-якому разі. Із соцмережами і стрімами зовсім інакше: якщо політик не пропонує цікавих ідей – глядач переходить на інші канали, вибір багатющий. Насправді, саме це стає головною проблемою, а не відсутність трансляцій засідань Ради чи вимоги отримати гарантований час на "Марафоні". Якщо старі політики не змінять свої підходи і не стануть цікавими – їх знесе хвиля онлайн-політиків і блогерів. Вже зараз у деяких опозиційних політиків є по мільйону підписників на кількох платформах, і їм не принципові квоти в гарантований час. Більше того, телеканали самі ганяються за цікавими і популярними персонами, запрошуючи їх на включення. А які з парламентських партій мають популярний корпоративний телеграм-канал хоча би на 50 тисяч підписників? А перед виборами це має бути хоча би 500 тисяч симпатиків, які отримують 5-7 цікавих і змістовних повідомлень на день.
2) "Влада проведе восени несподівано вибори і на них безальтернативно переможе". По-перше, варто нагадати, що проведення парламентських виборів у жовтні 2023 і президентських у березні 2024 – це конституційна норма, а не якийсь секретний план. А по-друге, проводити вибори під час повномасштабної війни точно не можна. І політичне рішення про оголошення дати виборів буде залежати виключно від ситуації на фронті. Інший аспект – технічна готовність до проведення виборів має бути створена до моменту ухвалення політичного рішення. Це стосується підготовки і внесення правок до виборчого законодавства. Консультації на рівні експертів ідуть уже кілька місяців, і це не зрада, це якраз цивілізований підхід до розробки виборчих правил. Новації повинні з'являтися не в ніч перед голосуванням і за день до старту кампанії, а бути наслідком відкритого діалогу і консенсусу політичних еліт. До прикладу, проведення наступних виборів за системою закритих списків буде болісним, але мабуть оптимальним рішенням. При наявності мільйонів ВПО та біженців поділити їх на багатомандатні округи буде проблематично. Ще одна лякалка – проведення онлайн-голосування. В цій дилемі немає ідеального виходу. Якщо дозволити опцію голосувати через "Дію" – ми отримаємо різку критику результатів і відповідно підрив довіри до підсумків виборів. Тому мабуть рішенням буде відмова від будь-яких варіантів дистанційного голосування. Проте, в такому разі потрібно визнати, що кілька мільйонів закордонних виборців будуть фактично позбавлені права голосувати. Можна буде заявляти про необхідність їхати за 300 кілометрів у консульство і займати чергу за три дні, але правда буде цинічна – близько 4 мільйонів виборців не проголосують. А владу оберуть ті, хто залишиться в Україні, із відповідною соціально-віковою структурою.
3) "Вся влада концентрується у столиці, про децентралізацію можна забути". Насправді, реформа децентралізації була одним із наших політичних досягнень і показала свою ефективність. І під час мирного життя вона мала свої подальші перспективи, зі скасуванням обладміністрацій, посиленням муніціпальної поліції та збільшенням кількості спроможних громад. Більше того, в майбутньому могло дійти і до створення двопалатного парламенту з представленням регіонів. Війна поламала ці плани. Ведення бойових дій і мобілізація економіки потребували формування жорсткої вертикалі військових адміністрацій. В дещо зміненому вигляді виконавча вертикаль буде потрібна і під час реконструкції, і обумовлено це буде кількома факторами. Перше – необхідність централізованого планування. Нові виробництва і дороги будуть розміщуватися не в областях з кращим інвесткліматом, а у відповідності до потреб безпеки, доступу до логістики та національного плану реконструкції. І другий фактор – це гроші. Коли міста і регіони розподіляли зібрані на місцях податки, то і децентралізація повноважень виглядала логічно і обгрунтовано. Під час війни і в процесі реконструкції основні гроші надходять від західних союзників. Окремі невеликі проекти будуть фінансуватися напряму у громадах, але основні суми коштів заходитимуть до Києва, і зараз лише обговорюється складна і прозора система за контролем їх використання. Проте, поки всі регіони будуть дотаційними, а дотація надходитиме зі столиці – децентралізація буде обмежена. І тут варто обговорити з місцевими елітами, перш за все з мерами, новий розподіл повноважень між центром і регіонами на час війни і на обмежений поствоєнний період. Бо навіть при ухваленні обласних бюджетів на 2023 рік в різних областях по-різному розуміли як це має робитися – хто бюджет складає, хто затверджує, і хто відповідає за його виконання. А після відбудови варто поступово переходити до децентралізації, поки на місцях не забули, як нею користуватися.
Війна змінила країну, і змінить її політичну систему. Повернення до минулої моделі не буде. І нам разом будувати іншу. Якою вона буде, що увійде в новий суспільний договір – треба не боятися говорити публічно і відверто. І обов'язковими елементами "України 2.0" будуть дієві демократичні інститути. Поняття політичного плюралізму, свободи слова і підконтрольної влади є важливими цінностями для українців – доведено опитуваннями і революціями. А коли після війни дійде час до виборів – нова влада отримає мандат на впровадження нової суспільної угоди.
