30 років Конституції України: чи пройшли ми випробування Основним Законом?
Тридцять років тому Україна отримала Конституцію – документ, який став не лише правовим фундаментом держави, а й суспільним договором між владою і громадянином. За цей час наша країна пройшла складний шлях становлення державності, пережила політичні кризи, конституційні конфлікти, революції. Зараз ми переживаємо російську агресію та повномасштабну війну.
Останніми роками в експертному та політичному середовищі періодично повертаються дискусії про необхідність перегляду Конституції України, її суттєвого оновлення або навіть підготовки нового Основного Закону для повоєнної держави. Безумовно, повоєнна відбудова держави потребуватиме певної конституційної модернізації. Але, на моє переконання, сьогодні варто поставити собі інше питання: чи справді головна проблема України полягає в тексті Конституції?
За роки участі у конституційних процесах, роботи над питаннями державного будівництва та взаємодії з європейськими інституціями я дедалі частіше доходила одного висновку: Конституція України загалом витримала випробування часом. Значно складніше виявилося пройти випробування Конституцією тим, хто приходив до влади.
Конституція пережила своїх критиків, політичні проєкти, дострокові вибори, президентські каденції та парламентські коаліції. Вона зберегла базові принципи демократичної організації держави, верховенства права, місцевого самоврядування, прав і свобод людини.
Водночас майже кожна політична криза в Україні супроводжувалася спробою не виконати Конституцію, а змінити її під поточну політичну ситуацію.
Ми бачили це під час політичної реформи 2004 року. Бачили після рішення Конституційного Суду 2010 року. Бачили у 2014 році, коли політична доцільність знову почала переважати над вимогами конституційної процедури. Бачили й під час окремих наступних змін до Конституції.
У різні роки політичні сили по-різному обґрунтовували необхідність таких рішень. Одні говорили про потребу посилення парламенту, інші – про зміцнення президентської влади. Одні закликали до перезавантаження судової системи, інші – до реформування місцевого самоврядування.
Але надто часто за гучними деклараціями приховувалося бажання адаптувати конституційні механізми під конкретні політичні інтереси. У результаті суспільство отримувало небезпечний сигнал: Конституція є не системою правил для всіх, а інструментом політичної боротьби.
Саме тому сьогодні, через тридцять років після ухвалення Основного Закону, важливо чесно визнати: найбільші проблеми українського конституціоналізму пов'язані не з окремими формулюваннями чи нормами Конституції. Вони пов'язані з двома значно серйознішими явищами.
Перше – систематичне ігнорування конституційних норм. Друге – постійне прагнення маніпулювати ними у складних політичних ситуаціях.
Сам текст Конституції не може бути винним у тому, що його не виконують. Жоден закон не здатен замінити політичну відповідальність. Жодна конституційна модель не працюватиме належним чином, якщо політична еліта сприймає владу не як тимчасовий мандат, отриманий від народу, а як інструмент домінування над політичними опонентами.
На жаль, українська політична практика неодноразово демонструвала інше. Люди, які приходять до влади, нерідко забувають, що вони тимчасово обрані народом в результаті демократичних процедур. Влада за своєю природою є тимчасовою. Держава і народ – постійні.
Саме тому надзвичайно небезпечним є прагнення окремих політичних сил використовувати Конституцію як механізм політичної переваги, а не як систему обмежень для самої влади.
Свого часу один із президентів Венеційської комісії дуже влучно охарактеризував проблему України. У нас політична конкуренція часто не є конкуренцією програм, ідей чи бачення майбутнього. Надто часто вона перетворюється на боротьбу на взаємне знищення.
Кожна нова політична команда починає свою діяльність із бажання переглянути рішення попередників. Кожен новий президент нерідко сприймає попереднього не як політичного конкурента, а як ворога. У таких умовах важко забезпечити інституційну стабільність, без якої неможливий розвиток демократичної держави.
На противагу – українське суспільство нерідко демонструвало значно більшу прихильність до демократичних цінностей та конституційних принципів, ніж значна частина політичного класу. Неодноразово саме громадяни ставали рушійною силою змін у моменти, коли державні інститути виявлялися неспроможними належним чином реагувати на історичні виклики. Помаранчева революція, Революція Гідності, а згодом і безпрецедентна суспільна мобілізація під час російської агресії засвідчили високий рівень громадянської зрілості українського народу та його готовність відстоювати цінності свободи, демократії й незалежності. У цьому сенсі українське суспільство часто випереджало власні еліти у розумінні напрямку розвитку держави.
Оцінюючи шлях нашої Конституції, не можна не згадати про її головну ціннісну основу. Найбільшим досягненням Конституції 1996 року я вважаю не визначення форми правління і навіть не систему стримувань та противаг. Найбільшою цінністю стало закріплення у статті 3 принципу, відповідно до якого людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Саме ця норма визначає справжній зміст українського конституціоналізму.
Проте через тридцять років після ухвалення Конституції ми маємо чесно запитати себе: наскільки ця норма реалізована у державній політиці? Чи завжди людина перебуває в центрі державних рішень? Чи відповідають цьому стан системи охорони здоров'я? Чи відповідають цьому рівень соціального захисту громадян? Чи відповідають цьому підходи до формування бюджетних пріоритетів? Чи відповідає цьому якість роботи державних інституцій?
Складається враження, що з кожним новим етапом реформ та з кожною новою владною командою соціальна держава, закріплена в Конституції України, дедалі більше перетворювалася з практичного орієнтира державної політики на декларацію. Ми навчилися говорити про макроекономічну стабільність, цифровізацію, ефективність управління, однак так і не навчилися оцінювати успішність держави через якість життя людини, рівень її соціальної захищеності.
Конституція сама себе гарантувати не може. Це завдання уряду, парламенту, президента, органів місцевого самоврядування – усіх, хто ухвалює рішення від імені держави. Саме за тим, наскільки людина може реалізувати свої конституційні права в реальному житті, ми маємо оцінювати не лише стан правової системи, а й якість державного управління загалом. І тут підстав для самозаспокоєння немає. Адже рівень захищеності людини та можливість реалізувати свої конституційні права досі не відповідають тим стандартам, які закладали автори Основного Закону тридцять років тому.
Особливої ваги ці питання набувають в умовах війни. Сьогодні Україна проходить найскладніше випробування за весь час незалежності. Саме тому питання дотримання правового фундаменту держави набуває особливого значення. Конституція не існує лише для мирних часів. Її призначення полягає в тому, щоб навіть у кризових умовах визначати межі влади та захищати права людини.
Президент України є не лише главою держави і Верховним Головнокомандувачем. Конституція визначає його також гарантом прав і свобод людини та громадянина. Це не формальність і не декларація. Це одна з ключових конституційних функцій державної влади.
Саме тому будь-які прояви порушення прав людини, будь-які системні проблеми у діяльності державних інституцій повинні отримувати своєчасну реакцію. Не тоді, коли проблема набуває суспільного резонансу, а превентивно – на основі принципів верховенства права та поваги до людської гідності.
Не менш важливим є питання місцевого самоврядування.
Ще у 1996 році Конституція заклала надзвичайно прогресивні для свого часу засади його розвитку. Стаття 7 Основного Закону прямо визнає та гарантує місцеве самоврядування. Відповідний розділ Конституції створив фундамент для подальшої децентралізації.
І хоча багато необхідних змін так і не були завершені, сама конституційна основа виявилася життєздатною. Це ще один доказ того, що потенціал Конституції далеко не вичерпаний.
Саме тому сьогодні, говорячи про майбутнє української держави, ми повинні вести дискусію не стільки про нову Конституцію, скільки про нову якість конституціоналізму.
Після війни Україні безумовно знадобляться модернізація державних інститутів, оновлення окремих механізмів публічної влади, нові підходи до розвитку громад, економіки, соціальної сфери та відбудови країни. Проте жодна модернізація не буде успішною без формування належної політичної культури.
Конституція не може замінити відповідальність. Не може замінити державницьке мислення. Не може замінити готовність еліт діяти в межах встановлених правил. І зараз нам варто менше дискутувати про те, як її переписати, і більше думати про те, як навчитися за нею жити.
Конституція України пройшла випробування. Час відповісти чи пройшли це випробування ми самі? І чи готові ми нарешті визнати, що проблема нашої держави полягає не в тому, слабка чи не слабка Конституція, а в тому, що надто часто слабкими виявлялися ті, хто був покликаний її виконувати і захищати.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
