Хочете українське зерно – допоможіть захистити шлях, яким воно йде
Чергова хвиля російських атак на цивільні суховантажі в Чорному морі – зокрема ракетний удар по судну Golden Leo та розстріли кораблів під прапорами Ліберії, Панами й Танзанії – це цілеспрямована кампанія з блокування Українського морського коридору та знищення нашої аграрної галузі. На п'ятий рік повномасштабного вторгнення саме наш агросектор залишається головним джерелом валютної виручки, податків та робочих місць. Проте коли ворог цинічно нищить судна зі збіжжям разом із іноземними екіпажами прямо в портових акваторіях та на підходах до них, морський експорт зупиняється, а збитки знову перекладаються на українських виробників.
Безпорадною та формальною відповіддю світу на цю ескалацію стало скликане 27 липня екстрене засідання Ради Безпеки ООН. Воно вкотре перетворилося на майданчик для дипломатичного ритуалу – з традиційними висловлюваннями занепокоєння та нагадуваннями про гуманітарне право. Натомість жодна дипломатична заява з Нью-Йорка не зупинила російських ракет і дронів, не здешевила астрономічні ставки страхування та не захистила аграріїв від обвалу цін. Проте загрозу вже чітко усвідомлюють наші регіональні партнери. Показовою стала реакція МЗС Туреччини після атаки російських безпілотників на два турецькі цивільні судна: Анкара прямо заявила, що без запобіжних заходів ескалація матиме катастрофічні наслідки для продовольчої безпеки, й закликала терміново вжити заходів для гарантування безпеки судноплавства. Коли навіть Туреччина, яка послідовно тримає фокус на мирному треку та дипломатії, публічно наголошує на критичності ситуації, це стає беззаперечним підтвердженням: чекати дієвих рішень від беззубих інституцій ООН більше немає часу. Дипломатія без реальних безпекових важелів виявилася повністю безсилою проти воєнних злочинів на морі.
Останні удари по портах Одеси, Чорноморська та Південного, а також атаки на цивільні судна у нейтральних водах дають миттєвий економічний ефект, на який і розраховував ворог: закордонні судновласники ставлять заходи на паузу, страховики згортають покриття ризиків, а Укрзалізниця вимушена вводити конвенційні обмеження на рух вантажів до портів через їх переповнення. У результаті логістичні витрати для українського фермера зростають у 1,5-2,5 раза. За кожну російську ракету й за бездіяльність міжнародних інституцій з власної кишені розплачується український аграрій, віддаючи урожай за безцінь.
Ця криза розгортається у найкритичніший момент – під час збору нового врожаю. Поки зерносховища заповнюються, а відвантаження на море майже зупинилися, фермер втрачає обігові кошти, які потрібні вже зараз – на пальне, насіння, добрива та виплату заробітних плат для проведення осінньої посівної. Якщо виробник продає вирощене нижче собівартості або взагалі позбавлений змоги його реалізувати, ланцюг руйнується миттєво. Немає експорту – немає виручки; немає коштів – немає посівної; немає посівної – наступного року Україна й світ отримають катастрофічний дефіцит зерна, падіння бюджетних доходів та обвал економічної стійкості країни. Аграрний сектор – це понад 45% нашого товарного експорту і фундаментальна основа національної безпеки, яку ми не маємо права втратити.
При цьому розмови про те, що ми можемо повністю переорієнтувати експорт на сухопутні маршрути чи дунайські порти, є не просто помилковими – вони шкідливі. Дунайський напрямок через низьку водність та обмежену потужність терміналів фізично здатний перекрити лише незначну частку обсягів Великої Одеси. А сухопутні "шляхи солідарності" затиснуті в корках: залізничні та автопереходи на західному кордоні перевантажені іншими критичними вантажами, залишаючи під агроекспорт мінімальні квоти.
Ми пам'ятаємо і політичну незахищеність цих шляхів, коли блокади та висипане на землю зерно показали: Україна не може будувати свою експортну безпеку, покладаючись лише на добру волю чи кон'юнктуру сусідніх держав. Глибоководні порти Чорного моря були і залишаються нашою єдиною головною експортною артерією.
Тому проблему захисту Чорного моря час назвати своїми іменами: вона давно вийшла за межі суто українського порядку денного. Нова хвиля ескалації в Чорному морі вже провокує стрибок світових біржових цін на пшеницю та кукурудзу. І якщо для заможної Європи це означає лише відсотки інфляції в супермаркетах, то для країн Близького Сходу та Африки – Сомалі, Ефіопії, Ємену – це означає скорочення гуманітарних пайків і реальну загрозу масового голоду. Світ не має права лицемірно вимагати від України безперебійного постачання зерна для порятунку глобальної продовольчої стабільності і водночас перекладати всі витрати, ризики й військову відповідальність за захист цього маршруту виключно на українського фермера, український бюджет та українську армію. Усі вже бачили в 2022 році, до чого призводить блокування нашого експорту: тоді світові ціни на продовольство злетіли до історичних максимумів, запустивши нищівну інфляційну хвилю по всій глобальній економіці. Повторення цього сценарію через нинішню бездіяльність міжнародної спільноти – це пряме підігрування росії в її намаганні використати голод як зброю.
Сьогодні партнерам України час перейти від порожніх декларацій на майданчиках ООН до конкретних і жорстких дій. Якщо Чорноморський коридор дійсно є стратегічним для світу, він має бути захищений реальним силовим та економічним щитом. Україні потрібні додаткові сучасні системи ППО та ПРО великого й середнього радіуса дії для захисту портової інфраструктури, комплекси РЕБ, розгортання міжнародних безпекових патрулів у нейтральних водах та запуск фондів страхування військових ризиків. Більше того, гарантування вільного судноплавства та захист цивільної інфраструктури має стати одним із перших і обов'язкових практичних кроків у межах мирного треку, про який стільки говорять у міжнародних кулуарах.
Не менш важливо, щоб питання безпеки Чорноморського коридору стало одним із центральних елементів реального мирного процесу. Якщо міжнародні партнери справді прагнуть припинення війни, то гарантії безпечного цивільного судноплавства мають стати не відкладеним наслідком майбутніх домовленостей, а одним із перших практичних кроків на шляху до них. Саме зараз Україна повинна максимально використати всі дипломатичні можливості, які відкриваються внаслідок нових американських мирних ініціатив. Києву необхідно переконливо демонструвати готовність до відповідального переговорного процесу, активно працювати з американською переговорною командою, пов'язаною з мирними ініціативами адміністрації Дональда Трампа, зокрема зі Стівом Віткоффом та Джаредом Кушнером, доводячи щирість українського прагнення до справедливого й стійкого миру.
Водночас ефективна дипломатія неможлива без чесної внутрішньої розмови. Українська влада має започаткувати відкритий суспільний діалог про параметри повоєнного миру, його безпекові, економічні та соціальні наслідки, а також про неминучу ціну, яку доведеться сплатити за завершення війни. Лише суспільство, яке розуміє стратегічні цілі та можливі компроміси, здатне підтримати сильну переговорну позицію держави.
Для цього необхідно відмовитися від політики постійної ескалаційної риторики "партії війни", яка дедалі частіше підміняє стратегічне мислення. Формування державної політики не повинно перебувати під визначальним впливом прихильників безальтернативного продовження війни та вуличної картонкової стихії. Тим більше коли боротьба за все хороше проти всього поганого вже трансформувалося в маніфетацію окремої майбутньої партії.
Підтримка обороноздатності України та посилення міжнародного тиску на агресора мають поєднуватися з активною дипломатією та пошуком дієвих механізмів припинення війни. Саме такий баланс сили й переговорів здатний створити передумови для захисту українських національних інтересів, відновлення безпечного судноплавства в Чорному морі та забезпечення довгострокової економічної стійкості держави.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
