Один у полі, опаленому війною, не фермер: час впрягатися державі
Український хлібороб працює далеко не в мирному полі. Він сіє та жнивує під загрозою обстрілів, обходить заміновані ділянки, втрачає техніку від ударів російських дронів і ракет, відновлює пошкоджені склади та виробничу інфраструктуру.
Воєнні ризики давно стали для нього не винятком, а щоденною реальністю.
Та навіть після того, як урожай вирощено й зібрано, починається нова битва – навколо нього. За можливість вивезти збіжжя, зберегти його, продати за ціною, яка хоча б покриває витрати, і дожити до наступної посівної.
Коли господарство і галузь "не вивозять"
Український аграрій зробив усе, що від нього залежало: засіяв поле, виростив і зібрав урожай. Але сьогодні він ризикує опинитися біля "розбитого воза" – розбомблених терміналів, закритих портів і логістики...
Агросектор, підкошений війною, вже просто "не вивозить". Не вивозить зерно. Не вивозить економіку. Не вивозить той обсяг воєнних ризиків, який держава фактично переклала на виробника.
Самотужки відновити порти, застрахувати судна, відкрити експортні маршрути чи компенсувати різке подорожчання перевезень ні окреме господарство, ні галузь не може. Саме тут має впрягтися держава – не замість аграрія, а разом із ним, узявши на себе ту частину воєнного ризику, яка давно вийшла за межі окремого господарства.
Наріжний камінь державного глузду
І це не питання благодійності чи чергової галузевої пільги. Це питання здорового економічного глузду і державного бачення.
Адже український агросектор – один із наріжних каменів економіки й національної стійкості, годівник населення й бюджету, джерело валютних надходжень та економічна опора тисяч громад.
Водночас він критично залежить від експорту. Внутрішній ринок просто не здатний спожити весь обсяг вирощеного збіжжя. Тому доступ до портів, терміналів і зовнішніх покупців для аграрія – не додаткова можливість заробити більше, а необхідна умова існування всієї галузі.
Коли експортні маршрути звужуються або зупиняються, зерно залишається всередині країни, тисне на закупівельні ціни, переповнює елеватори й позбавляє господарства обігових коштів.
Саме тому кожна атака на портову інфраструктуру має наслідки далеко за межами узбережжя – аж до окремого поля, громади й державного бюджету.
Нинішню кризу вже не можна розглядати як приватну справу виробника. Якщо збіжжя неможливо вивезти, порти зупиняють приймання, а закупівельна ціна падає швидше, ніж зростає собівартість, це проблема не окремого фермера. Це вкрай небезпечний – як за своїми нинішніми, так і за довгостроковими наслідками – збій у роботі одного з базових механізмів української економіки.
І відповідати на цю кризу держава має не черговим виразом стурбованості й не набором точкових пільг. А системними рішеннями, які повернуть аграрію можливість виробляти, зберігати, продавати й планувати наступний сезон.
Битва проти врожаю
Та поки що гірка логіка нинішньої ситуації очевидна: хороший урожай уже не гарантує господарству ані доходу, ані стійкості. Навпаки, обставини збігаються так, ніби все – від банку до порту – починає працювати проти самого збіжжя.
Врожай потрібно вивезти, але логістика дорожчає й постійно переривається.
Врожай потрібно здати, але елеватори й термінали обмежують приймання.
Врожай потрібно експортувати, але порти працюють під постійною загрозою нових атак.
Врожай потрібно зберігати, але це означає додаткові витрати.
Врожай потрібно продати, але закупівельна ціна падає саме тоді, коли собівартість зростає.
І все це відбувається на тлі дорогого пального, кредитних платежів, податків, дефіциту обігових коштів і кадрового голоду.
У результаті врожай, який мав би бути економічним результатом року, перетворюється на джерело нових витрат і зобов'язань. Чим більше зерна зібрано, тим гострішим стає питання, куди його подіти, як профінансувати зберігання і за якою ціною продати.
Тому сьогодні битва точиться вже не за врожай, а навколо нього. Між виробником, зруйнованою логістикою, нестачею фінансування, податковими строками та ринком, доступ до якого дедалі більше залежить від розміру компанії й запасу її міцності.
А над всім цим дамокловим мечем нависає першопричина цієї кризи. Поки триває війна, український аграрій сіятиме під обстрілами, а доля цього й майбутніх урожаїв залежатиме від того, чи вціліє логістична та виробнича інфраструктура.
Гартувати мечі й орала
Тому поряд з економічними рішеннями Україні потрібен виразний мирний трек. Не мир за будь-яку ціну і не відмова від власних інтересів, а предметна дипломатія, здатна зупинити хоча б частину руйнувань і повернути країні мінімальну передбачуваність.
Першими практичними кроками могли б стати зернове та повітряне перемир'я під міжнародним контролем. Припинення ударів по портах, елеваторах, терміналах, торговельних суднах та іншій цивільній логістиці дало б змогу стабілізувати експорт. Відмова від повітряних ударів по цивільних та інфраструктурних об'єктах зберегла б життя, енергетику й виробництво та стала б перевіркою реальної готовності до ширших домовленостей.
Це не завершить війну одним підписом, але може відкрити простір для повноцінних переговорів – із гарантіями, контролем і відповідальністю за порушення. Війни закінчуються не найпромовистішими промовами й не найвойовничішими дописами, а домовленостями, які зупиняють загибель людей і повертають країні можливість жити та працювати.
Саме цього не хоче визнавати наша галаслива "партія війни". Її представникам простіше танцювати з картонками, змагатися в радикальності заяв і таврувати кожного, хто говорить про переговори. Але воювати, сіяти під обстрілами, ховати загиблих і сплачувати ціну такого красномовства доводиться іншим.
Говорити про переговори – не слабкість. Слабкість – безкінечно повторювати гасла, не пропонуючи суспільству реалістичного шляху до завершення війни. Відповідальна держава має гартувати мечі, щоби давати відсіч, – але не випускати з рук і орала. Берегти людей, рідну землю та економіку, заради яких ця боротьба взагалі триває.
Пастка для людини і села
Відсутність такого мирного треку має не лише воєнну, а й цілком конкретну економічну ціну. І розподіляється вона вкрай нерівномірно. Великі компанії ще можуть перекласти частину ризиків у вартість логістики, страхування чи зберігання. Малий і середній виробник змушений оплачувати їх власним прибутком, майном, а іноді й самим правом залишатися на землі.
Сьогодні виробник опинився у пастці. З одного боку – зерно, яке потрібно терміново продати через брак обігових коштів. З іншого – трейдер, який визначає закупівельну ціну, закладаючи в неї ризики фрахту, страхування, зберігання та перевезення. Поруч – банк, держава, працівники й постачальники, які очікують розрахунків у встановлені строки.
Формально це ринок. Фактично – продаж під примусом обставин. У таких умовах найбільшу перевагу отримує не обов'язково той, хто краще працює на землі, а той, хто має більший запас міцності.
Великі агрохолдинги мають власні елеватори й логістику, доступ до портових потужностей, зовнішнього фінансування та прямих експортних контрактів. Вони можуть накопичувати продукцію, переносити продаж, змінювати маршрути й чекати на вигіднішу кон'юнктуру.
Малий і середній виробник такої свободи часто не має. Для нього затримка продажу навіть на кілька тижнів може означати касовий розрив, прострочений кредит або неможливість розпочати нову посівну.
Тому нинішня криза не лише знижує доходи аграріїв. Вона прискорює концентрацію ринку в руках тих, хто контролює зберігання, перевезення, фінансування й вихід на експорт.
І це вже питання не лише конкуренції. Втрата незалежного фермера означає втрату робочих місць, податкової бази, доходів власників паїв, стійкості громад та соціально-економічного потенціалу українського села.
Саме тут економічна проблема переходить у правову площину. Право власності не може зводитися лише до формального володіння зерном. Воно має практичний зміст лише тоді, коли власник здатний реально розпорядитися результатом своєї праці: продати, зберегти, використати як заставу або дочекатися іншої ціни.
Камені спотикання – між полем, ринком і правом
Держава очікує сплати податків. Банки – повернення кредитів. Працівники – своєчасної виплати зарплат. Постачальники – розрахунків. Контрагенти – виконання договорів. Саме господарство потребує коштів на пальне, добрива, насіння й нову посівну.
Але всі ці вимоги зрештою впираються в один камінь спотикання – можливість продати вирощене збіжжя.
І тут виникає фундаментальне правове питання: чи може держава вимагати безумовного виконання обов'язків, якщо сама не забезпечує хоча б мінімальних умов для їх виконання?
Право не може існувати лише як перелік обов'язків. Воно має гарантувати і можливість їх реального виконання. Інакше принцип юридичної визначеності поступається місцем правовій фікції.
Йдеться не про те, щоб списати аграріям усі борги, встановити гарантовану ціну чи перекласти на бюджет усі підприємницькі ризики. Йдеться про справедливий розподіл саме воєнного ризику.
Аграрій бере на себе ризик виростити врожай. Але руйнування портів, удари по терміналах, блокування логістики чи стрімке подорожчання воєнного страхування – це вже не підприємницький ризик. Це наслідки збройної агресії, на які окремий виробник не здатний вплинути.
Саме тому держава не може обмежуватися роллю контролера, який лише перевіряє своєчасність сплати податків і виконання договорів. В умовах війни вона має виконувати й іншу конституційну функцію – створювати умови, за яких економічна діяльність залишається можливою.
Коли ж виробник формально залишається власником свого збіжжя, але фактично не може вільно реалізувати його через обставини воєнного характеру, постає питання не лише економічної ефективності, а й реального змісту права власності.
Отже, питання вже не в тому, чи повинна держава втручатися. Питання в тому, де саме проходить межа такого втручання і які ризики вона має взяти на себе, щоб не підміняти ринок, але й не залишати виробника сам на сам із наслідками війни.
Де має впрягтися держава
Тому відповідь має бути не декларативною, а системною. Правова відповідальність держави має втілитися в конкретних економічних механізмах.
Передусім необхідно повернути передбачуваність експорту. Для цього держава разом із міжнародними партнерами має масштабувати страхування воєнних ризиків для суден і вантажів. Якщо судновласник не заходить до українського порту через надмірну страхову премію, цей ризик повинен зменшуватися не коштом закупівельної ціни для фермера, а через фінансові гарантії та перестрахування.
Не менш важливо дати господарствам час пережити логістичну паузу. Виробникові, який утратив можливість реалізувати продукцію, потрібен не новий кредит для погашення старого, а реструктурування боргу: відстрочення основної суми, ненарахування штрафів і продовження строків кредитування.
Так само має працювати й податкова політика. Податки можуть залишатися обов'язковими, але їх сплата не повинна ставати останнім поштовхом до банкрутства. Адресне розстрочення дозволить не списувати зобов'язання, але узгодити строки їх виконання з реальною здатністю господарства продати врожай.
Саме зерно також повинно перестати бути мертвим вантажем. Кредитування під заставу зерна або складських документів дасть аграрію обігові кошти й можливість не продавати продукцію в момент цінового обвалу.
Окремої відповіді потребує альтернативна логістика. Пропозиція "везіть через Дунай, залізницею або через західний кордон" без компенсації різниці у вартості означає перекласти ціну державного логістичного маневру на виробника. Тому частину додаткових транспортних витрат слід компенсувати за фактично перевезену продукцію.
Нарешті, доступ до елеваторів, вагонів, терміналів і портових слотів має бути прозорим. Формальна рівність нічого не варта, якщо реально скористатися інфраструктурою можуть лише великі вертикально інтегровані групи. Підтримка фермерських кооперативів та спільних експортних пулів могла б дати малим і середнім господарствам можливість виходити на ринок не поодинці.
Не замість аграрія, а разом із ним
Український фермер не просить, щоб держава обробляла землю, збирала врожай чи продавала зерно замість нього. Він просить іншого: щоб війна не зруйнувала самі умови, за яких ще можна працювати.
І це не той випадок, коли "баба з воза – кобилі легше". Якщо малі й середні виробники не "вивезуть" цю кризу, легше не стане нікому. Держава втратить робочі місця, податки, валютні надходження, стійкість громад і зрештою – незалежного українського фермера.
Саме тому час впрягатися державі – там, де починається її відповідальність: у захисті логістики, доступі до експорту, страхуванні воєнних ризиків, кредитній та податковій політиці, забезпеченні рівних правил гри.
Йдеться вже не лише про врожай окремого господарства. Йдеться про те, чи збереже Україна агросектор як один із наріжних каменів економіки, бюджету та основу життєздатності тисяч громад.
І якщо ми справді вважаємо аграрний сектор стратегічною галуззю, то маємо нарешті поставитися до нього саме як до стратегічної галузі.
Не словами, не черговими заявами чи виразами стурбованості. Бо аграрій уже зробив свою частину роботи. Тепер свою має виконати держава – рішеннями, які дадуть українському хліборобу змогу робити те, що він уміє найкраще, – працювати на своїй землі й годувати країну та світ.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
