Оновлення Уряду під час війни: не ручний режим, а відповідальна процедура

Чергове масштабне переформатування виконавчої влади, добровільно-примусова відставка Прем'єр-міністерки Юлії Свириденко та кадрові ротації в правоохоронному блоці актуалізували питання інституційної стабільності в країні. І замість серйозної публічної дискусії про стратегію розвитку держави та професійні критерії відбору нових урядовців, суспільство знову бачить переважно постфактум констатацію рішень. В умовах повномасштабної війни це лише підсилює запит на відкритість і зрозумілу логіку державних кроків. Люди мають законне право знати реальні причини, прорахунки та цілі таких змін.

Правова держава вимагає поваги до інституцій навіть у найтяжчі часи. Звісно, кадрова гнучкість під час війни може бути необхідною. Але будь-які зміни в урядовій архітектурі мають відбуватися виключно у правовому полі та через зрозумілу інституційну логіку, а не зводитися до непрозорих управлінських рішень.

Тут варто нагадати фундаментальну юридичну деталь. Стаття 10 Закону України "Про правовий режим воєнного стану" чітко вказує на неприпустимість примусового припинення повноважень органів державної влади в цих умовах. Тобто за ініціативою Парламенту чи інших структур відправити уряд у відставку під час дії воєнного стану законодавством заборонено. Відтак особливої ваги набуває питання добровільності таких рішень і дотримання належних процедур.

Україна є парламентсько-президентською республікою. Це означає, що саме обраний народом Парламент має ключову роль у формуванні та контролі над виконавчою владою. Стаття 113 Конституції України визначає Кабінет Міністрів як вищий орган у системі органів виконавчої влади, який відповідальний перед Президентом, але підконтрольний і підзвітний саме Верховній Раді України. Уряд зобов'язаний тримати звіт перед народними депутатами, які представляють волю всього суспільства.

Згідно зі статтею 85 Основного Закону, повноваження щодо формування уряду та контролю за його діяльністю належать Парламенту. Тобто будь-які призначення, звільнення чи кадрові ротації міністрів є виключною прерогативою Верховної Ради, яка має не просто формально підтримувати рішення, а здійснювати змістовну оцінку роботи кожного урядовця.

Ба більше, стаття 19 Конституції безальтернативно зобов'язує всі органи влади та посадових осіб діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені законами. Це означає фундаментальне правило: державні інституції мають діяти виключно в рамках визначених процедур і повноважень.

Ключовим залишається питання відповідальності самого Кабінету Міністрів. Саме уряд як колегіальний орган має забезпечувати системність політики, прогнозованість рішень і публічну підзвітність. В Україні досі не сформована повною мірою культура, коли уряд відкрито та детально пояснює суспільству свої кадрові рішення, результати роботи та причини відставок. Без цього парламентський контроль втрачає свою ефективність, а суспільство – довіру до інституцій.

Водночас існує обережний оптимізм, що на рівні державного керівництва формується розуміння потреби у системній, продуманій політиці відбудови та створення моделі нової стійкості. Про це, зокрема, свідчить запрошення до діалогу мера Харкова Ігоря Терехова – управлінця з практичним досвідом функціонування великого міста в умовах війни. У цьому контексті важливим є навіть не прізвище нового Прем'єр-міністра, а усвідомлення необхідності зміни управлінської парадигми, повернення до демократичних процедур і відновлення повноцінних правових механізмів.

Який вихід із цієї ситуації? Передусім – дотримання принципу підзвітності. Уряд, який іде у відставку, має публічно прозвітувати перед Парламентом про виконану роботу та відверто назвати завдання, з якими не вдалося впоратися. Після цього суспільство має отримати чітке пояснення щодо кандидатур на заміну, критеріїв їх відбору та конкретних завдань, які перед ними ставляться.

Сьогодні ж суспільство та експертне середовище часто змушені орієнтуватися на неформальні сигнали та припущення, замість змістовної розмови про якість управління. Ключове питання залишається відкритим: якими професійними та антикризовими компетенціями має володіти людина, що очолить виконавчу владу в період найвищої історичної напруги?

Відповідь на це питання має давати не політична доцільність, а державницька логіка та інституційна відповідальність. Саме від якості урядових рішень, їхньої прозорості та професійності залежить не лише ефективність управління, а й довіра суспільства.

У цей доленосний час суспільна довіра є однією з ключових умов стійкості держави. Тому зміцнення ролі Кабінету Міністрів як відповідального, підзвітного і професійного органу виконавчої влади має стати пріоритетом державної політики.

Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.