Доступ до правосуддя без доступу (частина 1)
Доступ до правосуддя починається задовго до першого судового засідання. Він починається в той момент, коли людина, чиє право порушене, вирішує: чи варто взагалі звертатися до суду. Постають цілком практичні речі – скільки це коштуватиме, чи потрібен адвокат, вартість його роботи, наскільки складною буде процедура, скільки часу триватиме справа і які ризики доведеться взяти на себе.
Я хочу розпочати серію розмов про доступ до правосуддя в Україні. Перший матеріал – про звичайну людину і суд. Про те, наскільки реально сьогодні пересічному українцю скористатися судовим захистом і чи не перетворюється гарантоване державою право на складний, дорогий і виснажливий механізм.
На рівні закону все виглядає переконливо. Конституція гарантує кожному право на судовий захист, процесуальне законодавство – рівність сторін, можливість подавати докази, бути почутим і оскаржувати рішення.
Двері суду формально відкриті для всіх. А тепер спробуйте в ці двері увійти.
Перший бар'єр – гроші.
У 2026 році прожитковий мінімум для працездатної особи становить 3328 гривень. Від нього розраховуються, зокрема, ставки судового збору. За подання фізичною особою цивільного позову немайнового характеру це 0,4 прожиткового мінімуму – 1331 гривня 20 копійок. За майновим позовом – 1% ціни позову в установлених законом межах. Тобто залежно від ціни позову судовий збір для фізичної особи може становити від 1331,20 до 16 640 гривень.
Для когось це прийнятна сума. А для пенсіонера, людини з мізерною зарплатою, одинокої матері чи сім'ї, яка рахує кожну тисячу гривень, – уже питання. При цьому людина ще нічого не виграла. Суд ще навіть не встановив, чи справді її право порушили. Вона лише просить державу це перевірити.
Не погодилися з рішенням – наступна інстанція і нові витрати.
Так, закон передбачає можливість звільнення від судового збору, його зменшення, відстрочення чи розстрочення за певних умов. Але для цього треба знати про такі механізми, правильно звернутися до суду і підтвердити свій майновий стан.
Тут виникає парадокс: щоб отримати доступ до суду, людина спочатку повинна юридично грамотно довести, що не має достатньо грошей на цей доступ. Я не вважаю сам судовий збір злом. Судовий процес не існує поза економікою. Питання в іншому: у який момент плата за суд перестає бути розумним процесуальним платежем і стає бар'єром між людиною та захистом її права?
І цей бар'єр цілком можна зробити нижчим. Насамперед держава не повинна змушувати людину повторно доводити те, що вже й так знає про неї сама. Якщо в державних реєстрах є інформація про офіційний дохід, пенсію, соціальну допомогу чи статус безробітного, суд за згодою особи має отримувати ці відомості сам. Пільга щодо судового збору повинна визначатися максимально автоматизовано, без десятка довідок і ходіння людини між державними органами.
Сам підхід до розміру збору також варто більше прив'язувати до реального фінансового становища людини. Одна й та сама сума має абсолютно різну вагу для громадянина з доходом 15 тисяч гривень і того, хто заробляє 100 тисяч.
Електронні інструменти тут теж можуть працювати значно краще. Можливість розрахувати судовий збір і сформувати квитанцію вже є на сайтах судів. Наступний крок – зробити цей сервіс персональним: людина відповідає на кілька простих запитань і бачить не тільки суму збору, а й чи має вона підстави для звільнення, зменшення, відстрочення або розстрочення та які документи для цього потрібні. Там само можна автоматично формувати відповідну заяву.
Якщо з документів уже очевидно, що судовий збір може стати для людини суттєвим фінансовим тягарем, вона повинна отримати зрозуміле повідомлення про свої процесуальні можливості. Це не допомога одній зі сторін у спорі, а нормальне інформування громадянина про його право.
Для життєво важливих категорій спорів – щодо житла, праці, соціальних виплат, базових потреб людини – варто окремо говорити про нижчі ставки або можливість сплати збору після вирішення справи. А якщо позов задоволений і судові витрати присуджені на користь людини, їх відшкодування має бути максимально автоматизованим, а не перетворюватися на нову бюрократичну процедуру.
Але навіть якщо гроші на збір знайшлися, починається наступний рівень. Закон дозволяє людині представляти себе в суді самостійно. Формально адвокат їй не потрібен. Але спробуйте пройти складну судову справу без нього. Треба визначити компетентний суд і належного відповідача, обрати спосіб захисту, сформулювати вимоги, подати докази у визначені строки, розуміти правила їх допустимості, вчасно заявляти клопотання і не пропустити процесуальних строків. Не так оформив, не те додав чи не тоді подав. Не тим способом попросив захистити право. І судовий процес дуже швидко перетворюється для неспеціаліста на процедурний квест.
Безумовно, суддя не може бути адвокатом однієї зі сторін. Це суперечило б самій природі незалежного і безстороннього суду. Але є й інша крайність – коли форма починає затьмарювати зміст, а людина ризикує програти не тому, що вона не права по суті, а тому, що недостатньо добре знає процес.
Мені тут дуже близька проста формула: суд знає право, людина повідомляє факти. Технічна помилка не повинна сама по собі перетворювати право на захист на смугу нескінченного "процесуального пінг-понгу". Саме тому професійна правнича допомога часто стає вже не додатковою перевагою, а фактично необхідністю.
Тут людина вдруге впирається в гроші.
В Україні діє система безоплатної правничої допомоги. Кожен може безоплатно отримати консультацію юриста та роз'яснення щодо своїх прав і порядку їх захисту. Право на представництво в суді коштом держави мають визначені законом категорії. Для повнолітніх осіб за критерієм доходу йдеться, зокрема, про середньомісячний дохід не вище двох прожиткових мінімумів відповідної соціальної і демографічної групи.
Тут утворюється величезна сіра зона. Людина вже може бути недостатньо бідною, щоб отримати адвоката коштом держави, але далеко не настільки забезпеченою, щоб безболісно оплачувати приватного адвоката, підготовку документів, участь у засіданнях та оскарження рішення. Саме цей прошарок громадян найчастіше випадає між двома системами.
На мою думку, від моделі "або держава платить усе, або людина платить усе сама" потрібно поступово відходити. Можна запровадити частково оплачувану державою правничу допомогу, коли частка співфінансування залежить від матеріального становища людини. Для когось держава покриває 25% вартості, для когось – 50 чи 75%.
Іншим інструментом можуть стати правничі ваучери для людей із невисокими та середніми доходами, якими частково оплачуються послуги адвоката у визначених категоріях справ. Але така система має працювати через прозору мережу адвокатів, які добровільно беруть участь у програмі, з чіткими тарифами та стандартами якості.
При визначенні права на таку допомогу варто дивитися не лише на цифру офіційного доходу. Двоє людей з однаковою зарплатою можуть перебувати в абсолютно різних обставинах: одна утримує трьох дітей або члена сім'ї з інвалідністю, інша таких витрат не має. Реальна спроможність оплатити захист визначається не одним рядком у довідці про доходи.
Для стандартних юридичних послуг у межах державних програм можна встановити фіксовану або граничну вартість: консультація щодо доказів, підготовка типового позову чи апеляційної скарги. Окремо варто розвивати безоплатну ранню оцінку справи. Півгодини з фаховим юристом до подання позову іноді справді корисніші, ніж адвокат після року неправильно побудованого процесу.
Юридичні клініки університетів та pro bono програми адвокатів теж можуть бути частиною цієї системи. Але саме частиною – з єдиними стандартами якості, а не дешевою заміною нормального державного фінансування правничої допомоги.
Продовження читайте у частині 2
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
