Доросла розмова про мир проти партії війни та капітуляції
Дискусія про те, як Україні завершувати війну, нарешті виходить із напівпідпілля політичних натяків у відкритий простір. І це, попри гостроту, радше добра новина. Спочатку ексглавком та посол Валерій Залужний пише колонку про те, що варто готуватися до "вічної війни" і сама "війна – це двигун прогресу", а цінність мирних переговорів перебільшена. Цей текст викликав жорстку реакцію мера Харкова Ігоря Терехова, який заявив, що Україна має одночасно посилювати оборону і шукати шлях до миру, а здатність суспільства витримувати війну не можна трактувати як згоду жити у війні без кінця. Власне, проблема починається не там, де звучать різні позиції, а там, де одна позиція намагається позбавити іншу права на існування.
Терехов має право говорити про мир – і це право не потребує жодних додаткових політичних індульгенцій. Харківський міський голова щодня має справу з наслідками російської агресії: зруйнованими будинками, ударами по місту, загибеллю людей, проблемами інфраструктури, економічними та соціальними наслідками війни. У своїй відповіді Залужному він саме це і підкреслює: постійне виживання не може стати нормальною моделлю життя для країни. Можна сперечатися з Тереховим щодо дорожної карти переговорів (яку він, для справедливості, не наводить). Але дивно ставити під сумнів саме його право говорити про ціну війни. Так само це право мають військові, які тримають фронт і які, можливо, краще за будь-кого знають, що означає слово "мир" не в телевізійній студії, а після чергового бойового виходу.
Водночас існує інша крайність – коли дискусія про необхідність оборони перетворюється на своєрідну моральну монополію на патріотизм. У публічному просторі дедалі гучніше звучить логіка, за якою будь-яка розмова про переговори автоматично записує людину до "капітулянтів", а будь-яке питання про втрати, помилки, корупцію чи відповідальність влади – до тих, хто нібито "грає на руку ворогу". Так формується дискурс умовної "партії вічної війни", де сама тривалість війни починає сприйматися як доказ правильності політики. Але здатність суспільства воювати не означає його обов'язку мовчати про ціну війни, а підтримка армії не означає індульгенції для будь-яких рішень держави. Навпаки: демократичне суспільство саме під час війни має право запитувати, заради чого воно платить таку високу ціну.
Цей дискурс має й свою радикальнішу форму – турбопатріотизм "партії війни". Його головна ознака проста: чим гучніше людина вимагає від інших воювати до перемоги, тим менше вона готова говорити про реальну ціну цієї війни, її наслідки та відповідальність за рішення. Для логіки "партії війни" будь-яка розмова про переговори – це "зрада", питання про втрати – "деморалізація", критика влади – "гра на руку ворогу", а сама пропозиція шукати шлях до завершення війни – мало не злочин. У такій системі координат патріотизм перетворюється на ліцензію на політичну агресію: мовчи, не запитуй, не сумнівайся – інакше ти недостатньо патріотичний.
Особливо зручно оголосити війну не трагедією, яку потрібно завершити на прийнятних для України умовах, а самостійною моральною цінністю. Тоді вже не потрібно пояснювати, скільки людей загинуло, скільки родин зруйновано, скільки міст втратили нормальне життя і скільки поколінь нестимуть наслідки війни. Достатньо повторювати правильні слова про "боротьбу до перемоги". Але війна – не релігія, а держава – не жертовник, на якому можна безкінечно приносити людські життя заради політичної чистоти власних формул. Вимагати перемоги легко. Значно складніше відповісти, якою ціною, в якій перспективі та заради якого майбутнього ця перемога має бути здобута.
Ще одна зручна технологія такої політичної позиції – монополізація права говорити від імені загиблих, ветеранів і всієї України. Право на слово чомусь найчастіше привласнюють не ті, хто щодня ховає людей, живе під обстрілами чи повертається з фронту, а ті, хто має достатньо часу для виробництва правильних дописів і моральних вироків. Військовий, який каже, що хоче миру, для них раптом стає "неправильним" військовим. Мер прифронтового міста Ігор Терехов, який говорить про припинення війни, – мало не проросійським запроданцем. А цивільний активіст із правильним набором гасел отримує право визначати, коли українцям дозволено втомитися і коли їм дозволено говорити про мир.
Але тут важливо провести принципову межу. Не кожна розмова про мир є конструктивною, так само як не кожна розмова про продовження боротьби є відповідальною. Є величезна різниця між пошуком справедливого миру і капітуляцією, між готовністю до переговорів і прийняттям умов противника ще до початку переговорного процесу. Саме тому суспільство має відкидати як примітивну формулу "війна до перемоги за будь-яку ціну", так і спроби продати капітуляцію під виглядом миру. Тим більше, що її зараз намагаються продати політики з політсили, яка сама знаходиться в ніші "партії війни"
Справжня дискусія мала б точитися не між примітивними формулами "війна до перемоги" та "мир за будь-яку ціну", а навколо значно складніших питань: якими мають бути умови припинення бойових дій, які гарантії потрібні Україні, якою має бути армія після припинення вогню, хто і як забезпечуватиме виконання домовленостей, що робити у разі їх порушення і якою буде довгострокова стратегія стримування Росії. І головне – Україна не повинна входити в переговори вже капітулювавши політично, погодившись заздалегідь на вимоги іншої сторони. Переговори мають бути інструментом досягнення миру, а не евфемізмом для односторонньої здачі позицій.
Україні потрібна велика суспільна розмова про майбутнє після війни і про шлях до нього. У цій розмові мають бути присутні військові й ветерани, мешканці прифронтових міст, родини загиблих, підприємці, переселенці, дипломати, економісти, представники місцевого самоврядування і, зрештою, звичайні громадяни. Наведені Тереховим дані соціологічних досліджень, згідно з якими 66% опитаних у квітні 2026 року виступили за якнайшвидше завершення війни через переговори, показують наявність значного суспільного запиту на пошук мирного шляху. Водночас саме опитування не відповідає на головне питання: на яких умовах цей мир має бути досягнутий. Тому цифра сама по собі не може бути політичним аргументом останньої інстанції – вона лише показує, що суспільство хоче бачити перспективу завершення війни.
Найгірше, що може зробити Україна зараз, -дозволити дискусії про складну проблему виживання держави перетворитись на примітивний кастинг патріотів і "зрадників".
Серйозна розмова про мир означає говорити про складні речі – про біль і втрати, про виживання держави, про безпеку, економіку, армію та майбутнє. Це складно, іноді неприємно і зовсім не придатне для патріотичного хайпу. Значно простіше кричати "ніяких переговорів", таврувати всіх незгодних і створювати моральну паніку навколо кожної спроби поставити незручне питання. Турбопатріотизм комфортний саме тому, що не вимагає відповідати на складні питання – він вимагає лише правильних емоцій.
Україні потрібен не культ війни і не стигма поразки. Їй потрібна політика, здатна одночасно воювати, коли це необхідно, і шукати можливість завершити війну, коли для цього з'являється шанс. Мир не повинен бути капітуляцією, але й війна не повинна ставати самоціллю. Патріотизм полягає не в тому, щоб голосніше за всіх вимагати від інших нових жертв, а в тому, щоб чесно відповісти на питання: як зберегти державу, людей і майбутнє країни. Саме між цими двома крайнощами – капітуляцією та війною заради самої війни – і має відбутися доросла українська розмова.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
