Призначення суддів: коли процедурна проблема стає викликом для держави
Історія із затримками призначення суддів сьогодні вийшла далеко за межі внутрішньовідомчої кадрової процедури. Після низки судових рішень, публічних заяв про поділ подань на окремі групи та оприлюднення матеріалів кримінального провадження виникли фундаментальні питання, на які держава має дати чітку та виважену правову відповідь.
Сукупність уже відомих обставин дає достатні підстави поставити питання: чи не використовувалася внутрішня процедура опрацювання подань Вищої ради правосуддя для вибіркового прискорення або затримки окремих призначень? Саме це сьогодні потребує детальної перевірки й належної правової оцінки, а не передчасних политичних чи кримінальних ярликів.
У процедурі призначення суддів не повинно залишатися жодного простору для непрозорої черговості чи не передбаченого законом впливу на строки прийняття рішень.
Конституційна модель: чіткість та межі повноважень
Конституційна модель призначення суддів побудована прозоро та зрозуміло. Відповідно до статті 128 Конституції України, призначення на посаду судді здійснюється Президентом України за поданням Вищої ради правосуддя. Саме ВРП, згідно зі статтею 131 Конституції, є тим єдиним конституційним органом, який вносить таке подання.
До цього кандидат проходить усі передбачені законом етапи: добір, кваліфікаційне оцінювання, перевірку професійної компетентності та доброчесності.
Після внесення подання ВРП Глава держави не діє як ще одна кваліфікаційна комісія і не проводить повторного конкурсу. Стаття 80 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" прямо передбачає, що призначення здійснюється на підставі та в межах подання ВРП, без перевірки дотримання вимог до кандидата чи порядку проведення добору. Закон також встановлює чіткий строк – указ має бути виданий не пізніше тридцяти днів з дня отримання відповідного подання.
Це правильна та антикорупційна за своєю суттю конструкція. Вона створена для того, щоб максимально відокремити політичну владу від вирішення питання про те, хто саме має обійняти суддівську посаду.
Водночас не варто спрощувати цю модель до твердження, що після отримання подання Глава держави позбавлений будь-яких можливостей реагування. Якщо після завершення конкурсних процедур з'являється нова об'єктивна інформація, що потребує перевірки, є цілком правомірним звернення до компетентних органів для її з'ясування. Однак це не створює права повторно оцінювати кандидата, формувати власний кадровий відбір чи на невизначений строк відкладати реалізацію подання ВРП.
Внутрішні процедури та корупційні ризики
Головна проблема виникає тоді, коли внутрішня техніка опрацювання документів починає фактично визначати строки реалізації подань чи черговість кандидатів.
Сам по собі поділ документів на певні групи чи умовні "кошики" в межах документообігу ще нічого не порушує. Документи у будь-якому державному органі систематизуються та розподіляються. Втім, коли в публічному просторі лунають тези про те, що процедури діляться за категоріями і певні групи просуватимуться швидше за інші, виникає серйозний ризик.
Закон не встановлює "пріоритетних" і "непріоритетних" подань ВРП. Він не пов'язує строк їх реалізації з тим, за якого складу ВККС чи ВРП проходив конкурс кандидат. Є подання конституційного органу, і є визначений законом тридцятиденний порядок його реалізації.
Якщо належність подання до певної внутрішньої категорії фактично визначає строки його руху, виникає процедура, якої закон не передбачає. Щойно виникає дискреція вирішувати без чітких нормативних критеріїв, чий документ рухається далі, а чий чекає – виникає адміністративний важіль і високий корупційний ризик.
Матеріали НСРД та контекст судової практики
Особливої гостроти це питання набуло після серпневого оприлюднення матеріалів кримінального провадження, оголошених у Вищому антикорупційному суді.
Як юрист зазначу: матеріали НСРД не є вироком, а факт підозри не означає доведеності вини. Автентичність записів, їх допустимість та контекст має оцінювати виключно суд. Проте розмови про кадрово-суддівські перспективи, "сприяння" чи "випускання" окремих кандидатів на тлі раніше озвучених тез про різну черговість опрацювання подань створюють стійке суспільне занепокоєння.
Наприклад, епізод із призначенням судді Павла Горбасенка у лютому 2026 року (Указ N166/2026) після відповідних обговорень у матеріалах провадження привертає увагу. Проте часовий збіг сам по собі не є юридичним доказом. Того дня було призначено цілу групу суддів. Для правових висновків необхідна точна документальна реконструкція: коли подання надійшло, хто готував проєкт указу, які прізвища вносилися чи вилучалися на різних етапах. Тільки це дозволить встановити, чи існував реальний причинно-наслідковий зв'язок.
Набагато тривожнішим є інший вимір – практика Верховного Суду щодо тривалого незавершення процедур призначення. У низці справ (зокрема N990/282/24) Суд констатував протиправну бездіяльність щодо нерозгляду подань ВРП. Більше того, у липні 2026 року Великій Палаті Верховного Суду довелося окремо встановлювати судовий контроль за виконанням власного рішення.
Коли найвищий судовий орган держави вимушений додатково контролювати виконання рішень у справах щодо реалізації конституційних повноважень Глави держави, це свідчить про глибокий інституційний збій.
Інституційний провал і шляхи розв'язання проблеми
Треба сказати прямо: люди, які в Офісі Президента відповідали за напрям судової реформи та юридичне супроводження цих процесів, допустили серйозний організаційний і професійний провал. Своєю непрозорою роботою та сумнівними публічними комунікаціями вони фактично підставили Президента України та інституцію Президентури в цілому.
Саме на професійному, виконавчому рівні мало бути забезпечено таку чіткість та прозорість документообігу, за якої не виникало б навіть підозр у ручному управлінні суддівськими кар'єрами чи існуванні неформальних процедур.
Натомість сьогодні склалася ситуація, яка завдає шкоди міжнародній репутації держави, дискредитує судову реформу та ставить під сумнів безумовність виконання судових рішень.
Утім, зараз не час для швидких кримінально-правових кваліфікацій. Стаття 382 Кримінального кодексу України (невиконання судового рішення) вимагає доведення конкретного суб'єкта, обов'язку та прямого умислу. Головне завдання сьогодні – негайно усунути саму інституційну проблему та повернути процес у конституційне русло.
Для цього насамперед необхідно провести повну інвентаризацію та аудит усіх подань Вищої ради правосуддя, які перебувають на опрацюванні. По кожному з них має бути чітко зрозуміло: дата надходження, етап опрацювання та наявність чи відсутність законних підстав для затримки.
Разом із цим усі рішення Верховного Суду, що набрали законної сили щодо розгляду подань ВРП, мають бути виконані негайно та беззастережно.
Також внутрішній порядок опрацювання документів у допоміжних структурах повинен бути приведений у повну відповідність до закону, виключаючи будь-яку можливість формування суб'єктивної черговості. Якщо щодо кандидата потрібна додаткова перевірка – це має бути офіційна, прозора юридична дія з чіткими строками, а не підстава для "безстрокового зависання".
Насамкінець, важливо офіційно та документально з'ясувати реальний рух документів у тих випадках, які викликали найбільший суспільний резонанс. Це необхідно не для передчасного пошуку винних, а для того, щоб поставити крапку в припущеннях і унеможливити подібні ситуації у майбутньому.
Нагадаю, що ще під час моєї роботи на посаді заступника Глави Секретаріату Президента Віктора Ющенка в 2009 році ми на практиці запроваджували європейські рекомендації, напрацьовані спільно з Венеційською комісією, зокрема щодо механізмів формування та контролю за суддівським корпусом через Вищу кваліфікаційну комісію суддів та Вищу раду юстиції, як вона тоді називалася. Президент автоматично призначав суддів, яких подавала ВРЮ, не існувало жодних надуманих перевірок та бюрократичної тяганини.
Конституція України чітко розподілила ролі: Вища рада правосуддя вносить подання, Президент здійснює призначення, а допоміжні структури забезпечують технічну реалізацію цього повноваження.
У цій конструкції не може бути "тіньових" рівнів прийняття рішень чи суб'єктивних фільтрів. Держава має ділом довести, що призначення суддів відбувається виключно за Конституцією та Законом, а рішення судів в Україні є обов'язковими для виконання всіма без винятку. Саме це і є сутністю верховенства права.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
