Виграти суд недостатньо – треба ще добитися його виконання
Продовжую аналізувати доступ до правосуддя в Україні. Виграти суд і отримати рішення на свою користь – ще не вся справа. Попереду ще стадія, без якої судовий процес втрачає сенс, – виконання рішення.
Конституція тут не залишає простору для подвійного тлумачення. Стаття 129-1 прямо встановлює: судове рішення є обов'язковим до виконання, а держава забезпечує його виконання. Конституційний Суд у березні 2026 року вкотре наголосив: без повного і своєчасного виконання немає реального поновлення порушеного права, а отже, немає й ефективного судового захисту.
На практиці ж людина нерідко потрапляє в абсолютно абсурдну ситуацію. Вона вже довела свою правоту в суді. Рішення набрало законної сили. Держава офіційно визнала, що її право порушене. Але далі починається нове коло боротьби – тепер уже за те, щоб це рішення хтось виконав.
І тут є щонайменше дві різні системні проблеми.
Перша – рішення, для виконання яких потрібні гроші.
Найбільш показова ситуація – коли боржником є сама держава. Станом на 1 вересня 2026 року в Казначействі чекали на виконання майже 283 тисячі виконавчих документів, за якими держава має виплатити загалом 9,84 млрд гривень. А в бюджеті на весь 2026 рік на погашення таких боргів передбачено лише 100 млн гривень. Навіть якщо цього року не з'явиться жодного нового такого рішення, наявного фінансування недостатньо, щоб скоротити накопичену чергу. Людина може виграти суд у держави, отримати право на виплату, і після цього ще роками чекати, коли держава виконає власне судове рішення.
Але є й друга проблема, яка, на мій погляд, ще більш показова.
Є тисячі рішень, для виконання яких державі взагалі не потрібно шукати гроші. Їх просто треба виконати.
Поновити людину на роботі. Надати документ. Надати інформацію. Провести реєстраційну дію. Розглянути заяву відповідно до висновків суду. Припинити незаконні дії. Забезпечити людині те право, яке суд уже визнав. Грошей для цього не потрібно. А рішення все одно може залишатися невиконаним.
І саме тут добре видно слабкість чинної моделі примусового виконання. За законом державний виконавець повинен перевірити виконання рішення, у разі його невиконання – накласти штраф, встановити новий строк, повторно перевірити виконання та застосувати передбачені законом заходи.
На папері механізм виглядає послідовним. На практиці він нерідко зводиться до формальних дій: виконавець надсилає вимоги, виносить постанови, накладає штрафи, але саме рішення при цьому місяцями або й роками залишається невиконаним.
Особливо показовою є норма щодо рішень, які не можуть бути виконані без особистої участі самого боржника. Якщо після повторної вимоги він і далі не виконує рішення, виконавець направляє до органу досудового розслідування повідомлення про можливе кримінальне правопорушення – і виносить постанову про закінчення виконавчого провадження.
У результаті виникає парадокс: рішення суду не виконане, право людини не поновлене, але виконавче провадження вже закінчене. Процедура формально завершена, хоча її головної мети – фактичного виконання судового рішення – так і не досягнуто. Завдання виконавчого провадження полягає не в тому, щоб пройти встановлений законом набір процедур, а в тому, щоб забезпечити виконання рішення.
Не випадково Верховний Суд у квітні цього року знову був змушений пояснювати: обов'язок виконувати судові рішення вже покладений на державного виконавця законом. Якщо він бездіє, стягувач повинен оскаржувати саме його рішення, дії або бездіяльність.
А тепер подивімося на цю ситуацію очима звичайної людини. Вона звернулася до суду, тому що її право порушили. Витратила час і гроші на процес. Виграла. Рішення не виконують. Тепер знову звертатися до суду – вже тому, що державний орган, створений саме для забезпечення виконання судових рішень, належним чином цього не зробив.
Суд заради того, щоб виконати рішення іншого суду, – це не ефективний доступ до правосуддя. Це замкнене коло.
Причини, звичайно, різні. Не можна зводити всю проблему до особистого небажання конкретного державного виконавця працювати. Є величезне навантаження, кадровий дефіцит, законодавчі обмеження, мораторії, недосконалі процедури. Але для людини результат від цього не змінюється.
Саме тому проблема невиконання рішень українських судів уже багато років залишається предметом окремого нагляду Комітету міністрів Ради Європи у групах справ Ivanov/Zhovner та Burmych. І навіть у 2026 році Рада Європи продовжує говорити про довготривалу системну проблему невиконання рішень національних судів та відсутність достатньо ефективного засобу юридичного захисту.
Не можна сказати, що держава нічого не робила. У 2016 році запровадили інститут приватних виконавців, у 2020-му – Національну стратегію вирішення проблеми невиконання рішень проти держави, у 2024 році посилили судовий контроль за виконанням, а у квітні 2026-го ухвалили закон про цифровізацію виконавчого провадження. Серед наступних кроків уряд називає розширення повноважень приватних виконавців, посилення впливу на боржників і скасування необґрунтованих мораторіїв.
У квітні 2026 року ухвалено великий закон про цифровізацію виконавчого провадження. Уряд декларує автоматизований обмін даними, кращий доступ до інформації про майно боржника, цифровізацію процедур. Сам Кабінет Міністрів серед напрямів реформи називає також розширення повноважень приватних виконавців, посилення засобів впливу на боржників та скасування необґрунтованих мораторіїв.
Це потрібні зміни. Але цифровізація поганої процедури сама по собі не робить її ефективною. Можна автоматично направити вимогу, накласти штраф, швидше передати інформацію між реєстрами. Проте якщо після всього цього рішення все одно не виконане, мети реформи не досягнуто.
Буквально 11 вересня уряд схвалив ще один законопроєкт щодо захисту прав людини під час примусового виконання рішень. Серед запропонованих змін – захист частини пенсії боржника, зміни щодо коштів за рішеннями ЄСПЛ, виконання рішень про побачення з дитиною, уточнення порядку стягнення коштів із державних органів. Це важливі питання, але в оприлюдненому переліку змін я поки не бачу відповіді на фундаментальніше: що має відбуватися, коли рішення можна виконати, але воно просто не виконується?
На мій погляд, саме тут потрібні наступні системні зміни.
По-перше, критерієм завершення виконавчого провадження має бути фактичне виконання судового рішення, а не завершення виконавцем набору передбачених процедур.
Направлення матеріалів до правоохоронного органу може бути додатковим способом притягнення винної особи до відповідальності. Але кримінальне провадження не повертає людині роботу, не видає їй документ і не здійснює реєстрацію. Воно не повинно підміняти саме виконання рішення.
По-друге, для рішень немайнового характеру, які тривалий час не виконуються, потрібен автоматичний посилений судовий контроль. Не людина після чергових місяців бездіяльності повинна шукати адвоката й знову ініціювати судовий процес. Якщо встановлений законом строк минув, а рішення не виконано, інформація про це має автоматично надходити суду, який його ухвалив.
По-третє, відповідальність за умисне невиконання рішення органом влади має ставати персональною. Не черговий штраф установі, який зрештою сплачується з публічних коштів, а відповідальність конкретної посадової особи, яка мала юридичний обов'язок забезпечити виконання і свідомо цього не зробила.
По-четверте, виконавче провадження має бути максимально прозорим для самого стягувача: які дії вчинив виконавець, коли мав зробити наступний крок, який строк пропущено і хто за це відповідає. Цифровізація повинна контролювати не лише боржника, а й бездіяльність самого виконавця.
По-п'яте, для рішень про стягнення коштів із держави потрібен окремий прозорий електронний маршрут: судове рішення – електронний виконавчий документ – Казначейство – реєстр державного судового боргу – виплата. Людина не повинна носити рішення між державними установами та роками з'ясовувати, на якому столі воно лежить.
І ще одна принципова річ. Якщо Верховний Суд уже встановив системну незаконність певного рішення чи практики державного органу, це має породжувати обов'язок держави виправити аналогічні порушення щодо інших людей, а не чекати, поки кожен окремо подасть такий самий позов, виграє його, отримає виконавчий лист і стане в чергу на виконання.
А що робити людині вже сьогодні? Якщо виконавець бездіє або вчиняє дії, які порушують права стягувача, зволікати не можна. Закон дозволяє оскаржити його рішення, дії чи бездіяльність, але строк для цього короткий – 10 робочих днів від дня, коли людина дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права.
При цьому важливо правильно сформулювати вимогу. Верховний Суд прямо вказав: не потрібно вдруге просити суд "зобов'язати виконавця виконати рішення" – такий обов'язок уже встановлений законом. Треба оскаржувати конкретну незаконну дію, постанову або бездіяльність виконавця.
У справах проти органів публічної влади варто також використовувати механізм судового контролю: вимагати звіту про виконання рішення та реагування суду у разі, якщо рішення залишається невиконаним. Після змін 2024 року цей інструмент став значно сильнішим.
Але стратегічно завдання держави зовсім інше. Людина не повинна бути професійним юристом, щоб змусити державу виконати рішення, яке вже ухвалене іменем України. Вона не повинна після перемоги в суді починати другу юридичну війну цього разу з виконавцем. І тим більше держава не може називати судовий захист ефективним, якщо в кінці цього шляху громадянин отримує документ із гербом України, який ніхто не поспішає виконувати.
Правосуддя завершується не рішенням суду. Воно завершується тоді, коли порушене право людини реально поновлене. Саме це і має стати критерієм ефективності всієї системи виконання судових рішень.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
