Доступ до правосуддя без доступу (частина 2)
Початок (частина 1)
Навіть знайшовши гроші на судовий збір і адвоката, людина ще не знає, скільки насправді може коштувати їй судовий процес.
До власних витрат додається ще один психологічний і фінансовий бар'єр для звернення до суду. Людина розуміє: якщо вона програє, за певних умов на неї можуть бути покладені й витрати іншої сторони на адвоката.
І перед тим, як подати позов проти банку, великої компанії, забудовника чи іншого сильного опонента, людина вже думає не лише про те, скільки коштуватиме її власний захист. Вона думає: а скільки мені коштуватиме поразка? Такий страх теж здатний закривати ті самі формально відкриті двері суду.
Тому питання співмірності адвокатських витрат має бути не формальністю наприкінці процесу. Наймання великою компанією надзвичайно дорогої юридичної фірми не повинно перетворюватися на фінансову зброю проти слабшого опонента. Суд має оцінювати не лише наявність рахунку та договору, а й те, наскільки заявлена сума відповідає складності конкретної справи.
Так само людина повинна заздалегідь розуміти свій можливий фінансовий ризик. Значні очікувані судові витрати сторони варто декларувати завчасно, щоб після завершення справи не виникала сума, яку опонент не міг навіть приблизно передбачити.
Корисним був би й окремий електронний розрахунок загального фінансового ризику: судовий збір, орієнтовні власні витрати, можливість їх компенсації та потенційні витрати у випадку програшу.
А перед поданням складного або дорогого позову адвокат має бути зобов'язаний письмово пояснити клієнту не лише розмір власного гонорару, а й можливі додаткові судові витрати та фінансові наслідки програшу. Усної розмови тут недостатньо. Письмове роз'яснення фіксує обсяг інформації, яку людина отримала до початку процесу, і відповідальність адвоката за належне інформування клієнта. Бо "скільки коштує адвокат?" – лише половина правильного питання.
Є ще одна дуже важлива річ – реальна рівність сторін. За законом людина і великий банк, громадянин і державний орган, працівник і велика корпорація мають рівні процесуальні права. Але однакові права ще не означають однакових можливостей ними скористатися. З одного боку може бути людина, яка вперше в житті тримає в руках матеріали судової справи. З іншого – юридичний департамент, адвокати, досвід десятків аналогічних процесів, доступ до необхідних документів, експертів і можливість судитися роками.
Особливо гостро ця нерівність проявляється тоді, коли доказ правоти людини знаходиться не в неї, а у її опонента – державного органу, роботодавця, банку, монополіста чи великої компанії. Формально можна просити суд такий доказ витребувати. Але якщо його не надають або надання затягується, саме громадянин ризикує залишитися без документа, необхідного для доведення своєї позиції. Оце і є різниця між формальною рівністю та реальною можливістю захистити себе.
Тут правила мають робити приховування доказів процесуально невигідним. Якщо документ перебуває виключно під контролем іншої сторони і суд зобов'язав його надати, безпідставне невиконання такої вимоги повинно мати відчутні наслідки. Процесуальне законодавство вже передбачає заходи реагування за неподання витребуваних доказів без поважних причин. Але головне – щоб ці механізми реально працювали.
Я б тут категорично не говорила про якусь "презумпцію винності". У цивільному процесі це юридично неправильна конструкція. Натомість цілком логічним є принцип несприятливих процесуальних наслідків: якщо сторона без поважної причини приховує доказ, який перебуває під її контролем, вона не повинна отримувати від цього перевагу.
У типових спорах професійна сторона могла б бути зобов'язана одразу розкривати стандартний набір документів. Роботодавець – документи щодо звільнення та оплати праці, банк – розрахунок заборгованості та рух коштів, страховик – документи, на яких ґрунтується відмова у виплаті.
Максимально прямим має бути й доступ судів до державних реєстрів. Людина не повинна місяцями отримувати від одного державного органу довідку лише для того, щоб передати її іншому державному органу – суду.
А там, де очевидно, що громадянин об'єктивно не може отримати доказ самостійно, суд має повноцінно використовувати передбачені законом механізми його витребування. Це не означає стати адвокатом людини. Це означає забезпечити реальну, а не декоративну рівність процесуальних можливостей. В адміністративних спорах щодо правомірності рішення чи дії органу влади закон уже покладає обов'язок доведення їх правомірності на сам суб'єкт владних повноважень.
А далі – час.
У 2025 році в судах України всіх інстанцій і юрисдикцій перебувало на розгляді близько 5,8 мільйона справ, з яких 4,6 мільйона було розглянуто. Сам Верховний Суд серед ключових проблем називає кадровий дефіцит і значне навантаження на суддів.
Тут потрібно бути справедливими до самих суддів. Неможливо вимагати розумних строків лише закликами "працювати швидше", якщо система роками не вирішує питання кадрового дефіциту та навантаження.
Але наслідок цього знову відчуває людина. Бо справа про звільнення, житло, виплати, борг чи соціальне право має зовсім іншу цінність сьогодні і через три роки.
Іноді запізніле правосуддя формально залишається правосуддям. А фактично вже не здатне повернути людині те, заради чого вона взагалі прийшла до суду.
Починати потрібно з очевидного – із суддівських кадрів. Вакансії треба закривати системно, а не кампаніями. Якщо суд роками працює половиною штатного складу, жодна цифровізація повністю цей дефіцит не компенсує.
Потрібне й реальне пріоритезування справ, у яких час безпосередньо впливає на саме право людини: звільнення з роботи, житло, соціальні виплати, утримання, здоров'я, сімейні спори.
Для простих і малозначних справ уже існують механізми спрощеного провадження. Їх варто застосовувати ширше й послідовніше там, де особиста присутність сторін і багаторазові засідання об'єктивно нічого не додають до якості рішення.
І навпаки – жорсткіше реагувати на очевидне затягування: нескінченні однотипні клопотання, необґрунтовані відкладення, неявки без поважних причин, несвоєчасне подання матеріалів. Процесуальні санкції для цього існують не для краси.
Корисним був би й зрозумілий процесуальний календар на початку справи: строки подання доказів, вирішення основних клопотань, орієнтовний перехід до розгляду по суті. Це дисциплінує і сторони, і сам процес.
Тривалість розгляду за категоріями справ і конкретними судами також повинна бути відкритою для суспільства. Але без примітивних рейтингів "хто виніс більше рішень". Нам потрібна не статистична швидкість ціною якості, а нормальні строки якісного правосуддя.
І, нарешті, якщо навантаження між судами критично відрізняється, держава має шукати механізми його перерозподілу, а не роками спостерігати, як один суд працює на межі можливостей, тоді як в іншого зовсім інша ситуація.
Виграти справу – ще не означає завершити цей шлях. Рішення потрібно виконати.
Це окрема велика проблема, про яку варто говорити окремо. Бо справедливість закінчується не словами "позов задовольнити", а реальним відновленням порушеного права.
Державі час прибирати зайві ланки. Перехід від рішення суду, яке набрало законної сили, до його виконання має бути максимально автоматизований. Людина не повинна після кількох років суду починати новий бюрократичний квест із виконавчими документами.
Особливо це стосується рішень проти самої держави. Не можна переконливо вимагати від громадян поваги до суду, якщо влада затягує виконання справ, які програла. Для таких рішень потрібен максимально прямий механізм бюджетного виконання.
Окреме питання – відповідальність посадових осіб, які безпідставно не виконують рішення, хоча орган має для цього всі юридичні та фінансові можливості. Кримінальна відповідальність за умисне невиконання судового рішення в законодавстві існує. Наскільки ефективно вона працює на практиці – це вже тема окремої розмови.
У своєму електронному кабінеті людина повинна бачити весь рух виконання: хто відповідальний, що вже зроблено, які дії вчинені, чому рішення досі не виконано і що має відбутися далі. Соціально чутливі рішення, від яких безпосередньо залежить житло чи засоби існування людини, мають отримувати пріоритет.
Та й ефективність правосуддя давно пора оцінювати не лише кількістю розглянутих справ. Якщо рішення винесене, але не виконане, держава виміряла лише половину процесу.
Тому я не скажу, що в Україні немає доступу до правосуддя. Це було б неправдою. Українські суди працюють у надзвичайно складних умовах війни і розглядають мільйони справ. Але так само неправильно сказати: Конституція гарантує право на суд, суди працюють – отже проблема вирішена. Не вирішена.
Ми роками реформуємо судову систему, але для звичайної людини суд досі часто залишається окремою реальністю – дорогою, складною і непередбачуваною. Для багатьох саме "йти до суду" означає роки очікувань і жодної впевненості, що результат щось реально змінить.
Не кожен готовий пройти через ці жорна. Хтось просто змириться з порушенням свого права. І поки суд для людини сприймається саме так, говорити про повноцінний доступ до правосуддя зарано.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
