Дорожня карта для кремлівського вояжу
Нещодавно українців ощасливили черговою радісною звісткою з царини багатовекторної зовнішньої політики нашої держави – йшлося про те, що на фоні посилених залицянь української влади до НАТО першим закордонним візитом Юлії Тимошенко в статусі голови уряду стане поїздка до Москви. Це не дивно. Адже, кожен малоросійський прем'єр чи президент після коронації летить до Москви на поклон. Ця знаменна подія мала відбутися 23 січня 2008 року. Проте не так сталося, як гадалося. Втрутилися вищі сили з прези..., пробачте, небесної канцелярії. І в гості до кремлівських мудреців спершу поїде хтось інший. Як стало відомо, "28-30 січня відбудеться робоча поїздка до Москви секретаря РНБО Раїси Богатирьової для підготовки візиту Президента України Віктора Ющенка". Щодо причин такої несподіваної рокіровки "різнокольорово-металевих леді" української політики, то для електорату було озвучено якісь не надто переконливі пояснення про таємничу компетенцію РНБО в підготовці закордонних візитів "на рівні засідань міждержавних комісій". Тепер Юлія Тимошенко повідомляє, що планує відвідати столицю сусідньої держави, з якою українців пов'язує багатовікова традиція "добросусідства та партнерських відносин", "у 20-х числах лютого". Мовляв, буде проведено переговори з прем'єр-міністром Російської Федерації та погоджено нову дату візиту, аби не створювати незручних "накладок" в процесі підготовки поїздки до Москви Віктора Ющенка. Тобто, спершу в Москві побуває Раїса Богатирьова, відтак гостем Кремля стане сам Віктор Ющенко, а вже пізніше проблеми українсько-російських взаємин за блюдцем чаю з тульського самовару обговорюватиме з московськими колегами Юлія Тимошенко.
Як би там не було, а треба визнати, що незабаром Москва прийматиме надзвичайно поважний і представницький десант українських високопосадовців. Таку можливість слід використати на всі 100 відсотків – хтозна, коли ще трапиться нагода. Адже наболілих проблем накопичилося надзвичайно багато, і час поставити їх перед Москвою в комплексі. Адже ці проблеми нікуди не зникнуть, і продовжать отруювати життя не лише теперішньому поколінню українців. Чимало нинішніх клопотів України мають зовнішнє походження, і, залишившись невирішеними, вони невпинно роз'їдають і підточують державний організм. І знаходять жвавий відгук серед місцевої п'ятої колони. Це не проблема, що з українських очільників останніх років такі борці за національні інтереси – як з клоччя батіг. Проблема в тому, що ми, українці, дозволяємо їм бути такими.
Новий рік розпочався для українців радісною новиною про початок виплат компенсацій за знецінені заощадження в Ощадбанку колишнього СРСР, внаслідок чого десятки тисяч пенсіонерів кинулися штурмувати каси. Відстоявши у багатокілометрових задушливих чергах, де несвідомі своїх світлих перспектив громадяни билися, втрачали свідомість і навіть вмирали, дехто зміг переконатися, що "справедливість" таки справді "є", отримавши свої 1000 гривень. Проте є окремі недоброзичливці та цинічні брехуни, які вказують, що виплачені сьогоднішнім урядом 1000 гривень – це ж насправді близько 7 радянських карбованців – мовляв, в СРСР курс карбованця забезпечувався вартістю 0,99 грамів золота, а сьогодні за курсом НБУ грам золота коштує близько 140 гривень. Особливо нахабні провокатори згадують ще про якісь ненараховані відсотки за останні 17 років, про індексацію виплат та про можливість катастрофічної хвилі інфляції. От, гади! Цікаво, що свої застереження щодо небезпеки інфляції висловлюють навіть Президент та дехто з його свити.
Друзі мого віку запитують і таке: а з якого це дива влада виплачує компенсації з бюджетних коштів (тобто і за наш рахунок, хоча у 1991 році ми не мали ніяких заощаджень)? Чому сьогодні ми, ті кому зараз 30-40 років, найактивніша в сенсі продуктивності частина нації, повинні відповідати власним добробутом за злочинну недбалість безхребетної влади, яка спершу "подарувала" Росії заощадження українців, а потім не наважилась поставити питання руба про повернення цих коштів?
Вітаю хоча б намагання виконати бодай одну передвиборчу обіцянку. Але ж не за рахунок шулерства. А взагалі в українській політиці склалася сумна традиція щодо виконання обіцянок. Адже, здавалося б, зовсім недавно, у 2004 році, більшість українців на виборах Президента віддала свої голоси кандидату, який виступав із програмою "Десять кроків назустріч людям", де не обіцялося хіба що вічного двигуна та машини часу. Сьогодні байки на кшталт "бандитам тюрми" чи "створити п'ять мільйонів робочих місць" викликають в українців хіба що істеричний сміх, або скептичну посмішку – особливо в тих, хто був змушений покинути Батьківщину, так і не дочекавшись обіцяної роботи в Україні. А щодо заощаджень – не хочу навіть думати і не вірю нісенітницям, що це ніби-то початок чиєїсь президентської кампанії...
Я звик довіряти людям – в тому сенсі, що завжди намагаюся знайти у їхніх вчинках якісь шляхетні мотиви, а не лише меркантильні інтереси. Можливо, дива не закінчились на виплаті 1000 гривень компенсації. Тому і вирішив офіційно звернутися до трійці українських очільників, які пакують валізи для московського вояжу, із відкритим листом, озвучивши перелік питань, які, на думку ВО "Свобода", потребують негайного вирішення. Інакше українсько-російські взаємини й далі розвиватимуться як стосунки колишньої колонії, якій подарували незалежність, та імперської метрополії, до якої досі їздять по "ярлик" і зазирають до рота перед важливим кроком.
Зважаючи на те, що впродовж останніх кількох місяців російський президент і зовнішньополітичне відомство Російської Федерації остаточно пустилися берега та спродукували низку провокативних заяв, слід поставити їх на місце – раз і назавжди. Звичайно, у разі, якщо Україною керують ті, хто здатен на такий вчинок.
Починаючи із актуальної нині для українців теми, слід би нагадати російським керманичам про існування державного боргу Російської Федерації перед Україною у вигляді мільярдів нахабно вкрадених заощаджень людей в Ощадбанку – з усіма належними відсотками, індексацією та компенсацією завданих збитків. Взагалі популярно пояснити, що красти – негарно, тож саме час повернути Україні належну їй частку загальносоюзних золотовалютних запасів, Алмазного фонду СРСР, нашу частку Балтійського, Північного та Тихоокеанського флотів, майна закордонних дипломатичних представництв тощо. У відповідь на закиди, що це все, мовляв, травою поросло, і взагалі Україні можна перекрити газовий краник, нагадати, що на їхній краник у нас є свій.
Доцільно в тактовній формі попередити кремлівське керівництво, що хоча металобрухт і є корисною сировиною для нашої металургійної промисловості, його концентрація на рейді Севастополя є явно надмірною, і слід би, не зловживаючи українською гостинністю, подбати про його вивезення на батьківщину "суверенної керованої демократії" до 2017 року. А принагідно – повернути гектари безцінної кримської землі, котру флотські "братішкі" використовують зовсім не за призначенням, і маяки, котрі утримуються незаконно. Взагалі переконати російських колег, що найкраще товаришують між собою сусіди, садиби яких добре відгороджені одна від одної, тож не виникає суперечок з приводу грушок, які падають за сусідську межу. Відтак наголосити, що варто прискорити процеси делімітації та демаркації українсько-російських кордонів, бо одного чудового ранку може виявитись, що Україна зробить це сама в односторонньому порядку. Із цього ж приводу доречно переконати наших партнерів ратифікувати угоду про реадмісію, аби тисячі нелегальних мігрантів, які потрапили до нас через територію Росії та невдало намагались потрапити до ЄС, благополучно повернулися туди, звідки приїхали.
Щодо так званих "гуманітарних питань" (так представники псевдоеліти зазвичай називають сферу, із якої тяжко вибити якийсь зиск для себе), час уже й поцікавитись станом функціонування й розвитку української мови на території Росії, зокрема, чи скоро розпочнеться дублювання російських фільмів в Росії українською мовою, і чи не є відсутність такого дублювання (як і україномовних газет, радіостанцій та навчальних закладів) порушенням прав людини.
Спостерігаючи одностайний смуток і жалобу українських зверхників щороку на чергову річницю вшанування пам'яті жертв Голодомору, слід, звичайно, відзначити певний прогрес – адже кілька років тому так звана "політична еліта" намагалася цю тему оминати взагалі. Та якщо вже трапляється така нагода, саме час було б поставити при особистій зустрічі з гаспадамі Путіним та Зубковим питання про визнання Росією Голодомору 1921-1922, 1932-1933 та 1946-1947 років геноцидом проти української нації. Адже обтічні декларації про "злочин проти людяності" – це одне, а конкретна вимога до держави-правонаступниці того режиму, який морив мільйони українців голодом – це щось зовсім інше. Так само час уже й пояснити російським партнерам, що питання нашої історії, в тому числі Мазепа, УПА тощо є винятково внутрішньою справою України, а думки видатних істориків з Луб'янки українців не цікавлять.
Загалом, перелік проблемних питань цим далеко не вичерпується, проте було б непогано, якщо в українські владоможці спромоглися порушити перед російськими колегами бодай перше з переліку.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
