14 квітня 2008, 00:33

Україна – НАТО. Потяг без розкладу

Напруга навколо питання про можливе членство України в НАТО триває. А почалася вона із заяви іноземного політика, а не українського державного діяча. Про бажання України приєднатись до так званого плану дій щодо членства в НАТО (ПДЧ) українцям повідомив американський сенатор Ричард Лугар. Автор законопроектів в Сенаті США про фінансову підтримку Грузії і України в НАТО ненавмисно випередив українську владу, яка чомусь не поспішала повідомити народу цю радісну звістку. Може причина цього – любов нашого ґаранта до помпезних презентацій, які він хотів підготувати якомога ретельніше. Натомість, "пишну" презентацію організувала "опозиція в законі" – урочистим блокуванням трибуни ВР та надувними кульками. А президент, як завжди, на свято запізнився: секретаріат оголосив його позицію тільки під вечір того дня, коли американський сенатор вже відкрив новину журналістам. Хоча, як повідомив Олександр Чалий, лист спікера, прем'єра і президента був підписаний на чотири дні раніше (!) – ще 11 січня.





Вбачати у цьому тиск Вашингтона не надто коректно: коли США чогось добиваються, вони надсилають Кондолізу Райс чи, як мінімум, чиновника з держдепу. А Лугар приїхав на оглядини, подивитися, що змінилося в Україні від часів демаршу Януковича, який, зробивши чимало важливих кроків для зближення з НАТО, у 2006 році заявив – вступ до Північноатлантичного альянсу наразі завчасний, . Зважаючи на попередній маршрут американця – Казахстан, Туркменістан і Азербайджан та побажання Україні розпочати видобування нафти на власній території, припускаємо, що його більше цікавило питання енергетичної безпеки.

Можливо, в НАТО і хотіли б швидше прийняти Україну, але, схоже, не розуміють як це можна зробити всупереч волі більшості населення і самого уряду. Після відновлення помаранчевої більшості, багатьом здавалося, що питання про проведення для народу інформаційної кампанії про переваги членства є вирішеним. Проте, чомусь жодних конкретних заходів наш уряд досі не зробив. До обіцяної в Україні дискусії долучився наразі лише Віктор Черномирдін. А в самій Москві демонстративно, по-хамськи, реагують на таку ситуацію, знають, що насправді все вирішується за межами самої України.

Щодо бухарестського саміту НАТО (2-4 квітня цього року), то розчаруватися його наслідками для України можуть лише дуже наївні люди. Всі знали, що крім питань розширення, будуть обговорювати проблеми Косово та Афганістану. Оскільки самопроголошення незалежності Косово – найактуальніша для більшості провідних членів НАТО тема, то, очевидно, вона вплине на рішення НАТО щодо Центрально-Східної Європи. Зважаючи на те, що в дискусії про Косово дуже вагомою була, є і буде позиція Росії, члени Альянсу, в обмін на нейтралітет щодо сербської автономії, цілком прогнозовано пішли їй на поступки в інших питаннях. Напередодні саміту генсек НАТО Яап де Хооп Схеффер досить обережно висловлювався про ПДЧ України, пояснюючи це доцільністю продовження "інтенсифікованого діалогу". Що в перекладі на нормальну українську мову означає – "чекайте довго, хохли!". В Європі віддавна говорили про розширення альянсу "хвилями". Україну зарахували до однієї "хвилі" з Грузією. Оскільки останню мучать територіальні і "виборчі" проблеми, а в України фактично відсутня адекватна оборонна політика, то результати зрозумілі.

Проти нашого вступу цілком прогнозовано виступила низка країн так званої "Старої Європи", зокрема Франція, Німеччина та Іспанія, для яких Україна як не бунтівна колонія Росії, то потенційний троянський кінь Сполучених Штатів в Альянсі. Разом з тим, США гроші дарма не витрачають, намагаючись цілеспрямовано поповнити ряди своїх прихильників у регіоні. Наприклад, той же проект Лугара, за яким лише Грузії надавали 10 млн. дол. на 2008 рік для підготовки вступу в НАТО. Для США пошук нових союзників є актуальним, оскільки навіть лояльні Польща і Чехія останнім часом почали ставити свої умови участі у проектах протиракетної оборони. А деякі союзники по НАТО навіть посміли не визнати американський проект – незалежність Косово.

Проте очевидно, що Україну США сприймають як доволі сумнівного союзника. Чимало для цього зробили обидва помаранчеві уряди. Відомо, що протягом останніх років цільовий план дій "Україна-НАТО" ми ухвалювали із запізненням на п'ять-шість місяців. Ба більше – Україна, яка самостійно розробляє цей план, не спромоглася виконати власноруч сформульовані завдання на 2007 рік. Серед яких – ухвалення податкового кодексу, план ефективнішого контролю за використанням бюджетних коштів та виконання закону "Про державний реєстр виборців".

Втім, хоч Україна ще не в НАТО, свої зобов'язання вона вже може оцінити. Восени 2007 року Анатолій Гриценко підписав угоду про приєднання до багатонаціональних сил Південно-Східної Європи. Після цього Україна стала єдиним партнером НАТО, який буде брати участь в операціях альянсу в Косово, Афганістані, Середземномор'ї та Іраку. Тим часом, в самому НАТО воювати не дуже поспішають. За словами міністра оборони США Роберта Гейтса в інтерв'ю газеті Los Angeles Times (16 січня 2008 року), об'єднані сили альянсу в Афганістані (40 тис. чоловік) не надто самовіддано ведуть бойові дії проти місцевих партизанів. Їхні втрати вже становлять близько 220 чоловік. І союзники відмовилися надіслати на прохання Пентагону додаткових 3000 солдатів. Взагалі, Європа вже давно розучилась воювати. Вона неохоче брала участь навіть в Сербській кампанії НАТО, відмовилася надсилати свій контингент в Ірак, а втрати під час місії в Афганістані, які за американськими мірками досить незначні, для багатьох європейських країн-учасників стали просто шоком. Тому й обурилися європейці на заяву Гейтса, стверджуючи натомість, що вони воюють "професійно" і віддано.

Як би не було, але для продовження "професійних" подвигів арміям альянсу потрібна свіжа кров. Україна, якій вже дали зрозуміти, що вимоги вступу до ЄС на 90% співпадають з вимогами вступу до НАТО, може невдовзі зрозуміти, що альянс – це не лише виставки техніки та авіасалони, але й втрати власних громадян на чужому фронті. І наша майбутня участь в миротворчих місіях вже не буде обмеженою лише інженерними та медичними підрозділами.

Я не проповідую пацифізм. Професійних воїнів готують для війни. Але – за інтереси власної країни. Хто пояснить, яка вигода Україні від участі у вищезгаданих кампаніях? Який державний інтерес, окрім сумнівної нагоди поклястися кров'ю хлопців у вірності "ідеалам демократії"? Одне – жертвувати заради національних інтересів України, захищаючи її кордони та життя мільйонів українців. Зовсім інше – невідомо для чого відловлювати бородатих талібів у горах Афганістану. Можливо, комусь безконечна "війна проти тероризму" дуже навіть до смаку, та однаково вона не врятує Україну від агресивного московського брязкання зброєю. Чогось не було заяв держав-членів НАТО (деякі з них свого часу стали гарантами безпеки Увраїни) чи Альянсу в цілому, коли в Кремлі ставили під сумнів територіальну цілісність та суверенітет України.

Прихильники НАТО в Україні часто скаржаться на те, що населення просто не проінформоване про переваги участі в альянсі. Проте, як не дивно, незважаючи на фінансову і моральну підтримку з боку Заходу, роз'яснювальну кампанію в Україні ніхто проводити не поспішає. А як пояснити відсутність масових вуличних демонстрацій прихильників НАТО на противагу, хоч і проплаченим, та все ж досить гучним акціям "НАТО – геть!"? Де реакція славнозвісного громадянського суспільства? Де, врешті-решт, авторитетна незалежна думка провідних українських науковців, інтелектуалів, славетних митців? Бо професійні грантожери, які нудними голосами розповідають про необхідність вступу до НАТО в марксистсько-ленінських категоріях на зразок "третього не дано", до цих категорій не належать. А інших палких прихильників НАТО в Україні просто немає. Насправді, громадяни, які висловлюються за вступ до Альянсу, просто бояться цілком реального москаля з гвинтівкою, який може ввалитися в двері вже сьогодні. Бояться небезпідставно. Бо нас від нього навіть благенький паркан не відгороджує.

Можливо, зважаючи на сучасну геополітичну ситуацію в світі, треба, врешті-решт припинити марне очікування "Вашингтона з новим і праведним законом"? Бо так і не встигнемо дочекатися. Пора замислитись над словами Лесі Українки: "Хто визволиться сам, той вільний буде!"? Настав час усвідомити, що Україна може вистояти лише як самодостатня та належно озброєна держава.

P.S. Президент Ющенко назвав результати саміту НАТО в Бухаресті... великим успіхом. Це стало поганою звичкою влади – називати тріскучі провали у зовнішнії політиці Блискучими Перемогами. Проте, у цьому парадоксальному твердженні президента, можливо, є і зерня істини. У якомусь сенсі – це таки успіх. Принаймні, у шоковій терапії для суспільства. Україні дали такого ляпаса, що вона мала би нарешті опритомніти. Очуняти від хворобливих марень про добрих благодійників зі "світового співтовариства". Прозріння дає нам шанс усвідомити, що ми є ніхто на міжнародній арені, і звати нас ніяк. Так, це гірко. Але хіба ліки бувають солодкими, тим більше, коли болячки задавнені?

А перші записи в історії хвороби з'явилися ще тоді, коли Україна відмовилася від ядерного статусу, дозволила базування іноземних військ на своїй території, "поділилася" Чорноморським флотом... Адже добровільно віддати ядерний арсенал в обмін на ефемерні "гарантії" могли хіба що клінічні ідіоти. Або просто ворожі агенти. "Маємо те, що маємо..."

Одужання почнеться лише після того, як дамо правдиву оцінку усім ганебним діям. І зробимо висновки.

powered by lun.ua

Зеленський і олігархи проти українців: законопроект N5600

Щодо нового податкового законопроекту N5600, зініційованого прем'єром Шмигалем. Назва красива: "Про внесення змін до Податкового кодексу та деяких законодавчих актів України щодо забезпечення збалансованості бюджетних надходжень"...

Заява ВО "Свобода" про відсіч вторгненню московського агресора

Сьогодні Путін оголосив послання Федеральним зборам Російської Федерації. Погрози, які прозвучали від нього, лише проявили те, що очевидно для всіх...

Стратегічна мета України – геополітична декомпозиція Московії

Українська Самостійна Соборна держава – УССД – це гасло-мета, яке надихало десятки тисяч націоналістів-революціонерів. Зі здобуттям незалежності у 1991 році якось стало вважатися, що УССД стала дійсністю, що кордони так званої "радянської України" тотожні з Соборною Україною...

"Мотор Січ" має стати початком масштабної націоналізації стратегічних підприємств України

Ініціатива націоналізації "Мотор Січі" – однозначно правильна. Однак, проблему треба вирішувати не фрагментарно, а стратегічно. Просто проголосувати у Верховній Раді свободівський Антиолігархічний пакет докорінних перетворень...

Де Україні шукати партнерів на міжнародній арені?

Кремль захотів заборонити (!) Збройним силам України відкривати вогонь у відповідь на обстріли бойовиків! Листа з вимогою затвердити це документально учасникам "нормандських переговорів" днями розіслав заступник голови адміністрації Путіна Дмитро Козак...

Марш слави УПА 2020 – "Бій колаборантам!"

Покрови. День українського козацтва. 78 річниця створення УПА. День Захисника України. Для кожного патріота цей день є великим святом...