25 вересня 2012, 20:38

Зелена Маргарита

Передвиборний час і передвиборний настрій.

На вулиці часом мирно: дядько і його жінка ставлять намет за "Україну-вперед", по-домашньому всідаються, дістають сніданок, розкладають газетки. Агітаторка "Удару" розказує агітаторці за компартію якусь життєву душевну історію: "І тогда он мне говорит..." Злий дідок, проходячи повз них, патетично кричить: "Та ви за кого агітуєте? За яких комуністів? Ви стоїте по коліна в крові!". І йде собі далі. "Ну причепися – жаліється агітаторка – Можна подумати люди ті газети читають – то ж для упаковки беруть." "Да-да... – погоджується та, що за "Удар" – Ну так он мне и говорит..."

А бувають і негарні речі – в тролейбус заходять мирні малі діти, хапаються за поручні, і одне дитя сумно каже: "О, а сісти нема де". Одразу люто повертається якийсь пасажирисько: "Что такоє! Да как ви вабщє такоє гаваріть можете! Да ви..." Пасажириську не дають договорити люди з тролейбуса, а якась бабця одразу втішає мене: "Та ви не обращайте внимания,это все выборы... На ваш украинский реагируюют... Злые такие все стали... Все выборы..."

Мені стає соромно – з тим всім я забула, що обіцяла підтримувати українську мову у свій спосіб.

Отже – пропоную сьогодні почитати уривок з "Зеленої Маргарити", автор – Світлана Пиркало.

Колись – я тоді ще вчилася в університеті – я писала ресторанну критику для іншого тижневика. Гарні, до речі, були часи – давали грошей на кабак і платили пристойні гонорари. Не те що зараз: рекламний ринок навернувся, власники газет почали вимагати від власників ресторанів грошей за огляди... А я виглядала жахливо: в мене був такий светр із в'язаною жилеткою, і ще я пошила собі спідницю, перешила зі старої, і в такому вигляді ходила в ресторани. І окуляри біленькі пластмасові. І от, якраз тут, приходжу я, сідаю за столик, розкладаю блокнот і починаю переписувати меню. Переписую і не даю забрати офіціантці. Щось там ми замовили, якихось омарів чи кальмарів із салатом, а вона так дивиться на мене зверхньо. Я кажу: "Я ресторанний критик із такої-то газети.". А вона, видно, думає: "Знаємо ми таких критиків, які потім тікають і рахунок не сплачують". Ну, ми поїли, я запитала, чи приймають кредитні картки (хоча на дверях про це висіло оголошення), як звуть директора, з ким я можу домовитися про бесіду з шеф-кухарем, бо на кухню мене не пустили, записала телефон і пішла. Через два дні нам потрібно було сфотографувати інтер'єр. Я потелефонувала директору, а того вже, певно, попередили, що приходило якесь чортзна-що й називалося критиком. Він згодився прийняти фотографа, очевидно, подумавши, що тупий жарт затягнувся. Фотограф прийшов і все те відзняв. Каже, вони так здивувалися мені. А коли вже майже все було готово, стаття зверстана з фотками, редактор змусив мене пояснити суть двох незвичних страв, які я не замовляла, а просто переписала з меню. Я дзвоню директору і сухим голосом кажу:

- Вибачте, що вас турбую, але мені не хочеться припускатися неточностей у статті про ваш достойний ресторан. Ви не поясните технологію приготування морозива-фрі?

І він трохи не заридав у трубку, благаючи мене з фотографом прийти і все попробувати:

- Я вас ОЧЕНЬ прошу, ми всьо вам покажем, покажем ресторан, ведь ви почті нічего не видели и не кушали, как же ви будєтє пісать? Мороженоє-фрі – ето шарик мороженого опускаєтся на секунду во фрітюр. Прієзжайте прямо сейчас, вы посмотритє, ми зделаєм для вас всьо, шо ви захотітє.

Але я так холодно йому відказую:

- Нет, к сожалєнію, я даже при желанії не успеваю под'єхать. Спасіба большоє. Я думаю, у міня дастатачна матеріяла.

Ось так він пережив кілька страшних днів. Хоча, я думаю, після виходу статті він був навіть задоволений: я тоді була добра і писала тільки хороше.


І якщо вам цей уривок сподобався, то навіть не треба йти далеко і по холоду до книгарні. ОТУТ посилання, натиснете його і опинитесь на сайті Світлани Пиркало. Там є продовження.

Активісти, комуністи, комсомольці і Голодомор

Перші з них прийшли в село Комиші нині Сумської області, а тоді – Харківської губернії, 1918 року. Ті, перші, були дикі і жорстокі. Вони сказали, що вони – комуністи, нова власть, і першим ділом змусили церкву заплатити їм за те, що вони її не закриють...

Ветерани Великої Вітчизняної

Я сиділа в архіві СБУ і читала справу. Справа була товста, по одному вбивству комуніста судили шість чоловік. Всі вони на допитах признавались спокійно і щиро, що вступили в УПА, що ходили на збори (збори?) і читали листівки (нащо?) а потім признавались, що вбили "комуніста", прийшли на вечорниці де він випивав, викликали за хату і вбили а труп кинули в річку Устю...

Тернові хустки – на онучі. Про Голодомор

Вона багато любила розказувати про себе. Про те, як батько її шив чоботи, як вона впала з коня, як ходила до школи, як валили в селі церкву і розкопували могли священників, щоб дістати золоті хрести...

Путін не спить

Є така традиція – проводити паралелі. "От в Росії такого-то року було так", ну і в нас теж має бути, як в Росії того року. Ці всі прогнози зазвичай не збуваються, просто потім той, хто писав, тихо не нагадує, що він був говорив...

В Росії зараз відбувається Майдан

Коли я натрапляю на чергову статтю про те, що Росії скоро кінець, уже навіть не серджуся. Це наш інформаційний фон з ранньої весни. "Зелені чоловічки захопили Крим, Росії скоро кінець", "В Донецьку, Луганську і Харкові зворушення, але не бійтесь, бо Росії скоро кінець"...

Що сьогодні святкуємо?

Не треба святкувати – кажуть деякі, це просто день пам'яті, могло б усе закінчитись абсолютно не так, було страшно, дуже страшно. І досі нічого не закінчилось – додають інші...