Мрія про революцію
"Скажи лучше скікі тобі платять?" – безнадійно питає мене тітушка, наперед уявляючи, що я скажу.
"А тобі?" – питаю його.
Тітушка губиться, а потім регоче:
"Я за двадцятку стою!"
"Тю, – кажу, – За такі гроші, і отак от мучитись?"
І ми з тітушкою регочемо разом – він знає, що я знаю, що йому платять гроші. І він знає, що я знаю, що він знає, що я безкоштовно.
Вони нарешті повірили, що ми на Майдані "за ідею". Але це не зробило нас кращими в їх очах – навпаки.
На Майдані – бидло. Раніше вони хоч думали, що за бидлом стоїть реальний пацан, а тепер виявилось, що воно само-по-собі.
Тітушкам нарешті відкривають двері СІЗО і вони туди йдуть. Я забула запитати їх, що вони робитимуть у СІЗО вночі – я так змерзла, що думаю тільки про теплий чай, а йти не можна – ми вже стільки годин під цим СІЗО чекаємо, поки вийде Олександр Кравцов, відпущений під домашній арешт, що не дочекавшись іти не можна.
І він нарешті вийде, і будуть співати гімн, Олеся поверне йому обручку, забрану "бо в тюрмі не положено", і всі машини, що їхатимуть по Дегтярівській, сигналитимуть, а 14-та маршрутка пригальмує і вся, включно з водієм, влипне у вікна.
А наступного дня я таки глянула фільм "Тюрма N1" – з різних причин я його не бачила раніше. Але тепер я так міцно познайомилась з СІЗО, що треба було глянути, що там, всередині.
І найбільше мене вразило те, що автор фільму Костянтин Усов каже вкінці. В тих його словах така світла віра, що якщо показати цей фільм – в Лук'янівському СІЗО щось зміниться. Що коли нас уже зовсім влада дістане – ми зможемо її змінити. Ми зможемо вийти на Майдан.
Тітушки показали нам, що вийти на Майдан – нічого для них не значить, що ми – бидло, що вони зневажать нас, вони влаштували свою державу, поки ми сподівались, що дуже сильні після 2004-го року. Ми не помітили, коли опинились в їхній державі, де вихід невинної людини під домашній арешт – це велика радість, і ніхто не згадує, про два тижні в СІЗО, про потрощену машину, про те, що його били. Наша революція тепер – це не "вийдемо і зметемо", а – "дайте нам звідси спокійно піти, щоб було хоч так, як 2011, коли Усов знімав свій фільм про СІЗО".
Якщо так і буде – якщо ми зараз підемо з Майдану в обмін на амністію і обіцянку не переслідувати нікого надалі – в нас залишиться всередині сірий попіл, що буде робити нас слабкими, боязкими і підлими.
А якщо залишимося?
