26 лютого 2009, 16:00

Чи потрібна філософія в Україні? 2. Яка нам потрібна філософія?

Українська філософія в контексті традицій, засновки українськості філософії та яка саме нам потрібна філософія.

Українська філософія в контексті традицій

Чому філософія так пізно з'являється в Росії та в Україні? На це питання найбільш переконливу та послідовну відповідь дає Г.П.Федотов в своїй статті "Трагедія інтелігенції". Це відставання було закладено саме в Київській Русі, яка приймає християнство в процесі греко-візантійського культурного впливу, в той час як Європа християнізується від Риму зі значно більш широким культурним впливом, тобто переймаючи в тому числі і філософію. Отримавши з Греції тільки Біблію, ми не отримали ні Гомера, ні Платона, ні Аристотеля. І коли в ХІІ столітті в Парижі уже кипіли філософські диспути, в Києві – відбувалися подвиги печерських іноків, які писали літописи та патерики. Сакральною мовою була вибрана не грецька, подібно до того, як Європа обрала латинь і відповідно на ній отримала весь філософський корпус книг, а церковно-слов'янська, на якій книг не було і яка не була мовою науки та філософії аж до ХVIII століття. Грецька філософія могла прийти до нас, але не судилося. Цей шлях заздалегідь визначив неможливість в Росії та в Україні своєї Реформації, яка власне і проявилася в Європі як спроба зробити сакральні тексти загальнодоступними і слугувала каталізатором її філософського розвитку.

В 2007 році вийшла книга Петра Кралюка ""Білі плями" в історії української філософії". Там зокрема автор характеризує українську філософію через погляди Дмитра Чижевського в його книжці "Нариси з історії філософії України" (1931), де той запропонував підходи, які досі наслідують, коли вивчають українську філософію. 1) Філософію на території України почали вивчати з Київської Русі, коли було прийняте християнство; 2) Перший український філософ – Григорій Сковорода ("філософія серця"); 3) основна лінія філософського розвитку ніколи не проходила через Україну, українці не належать до "філософських народів"; 4) відтак до українських філософів можуть бути віднесені письменники чи викладачі філософії, які хоча б що-небудь таке філософське писали. Таке розуміння філософії, яке автор загаданої книжки намагається спростувати, і досі панує в Україні.

На наш погляд, повноцінною філософія в країні є тоді, коли серед академічної філософії, філософської публіцистики, філософської есеїстики та філологічно-літературної критики, перш за все, присутня фундаментальна філософія. Сьогодні в Україні видано небагато книг з філософії українських авторів, але жодна з них в повній мірі не належить до фундаментальної філософії, відтак зокрема і не здобула світового розголосу. Цьому звичайно є багато причин, але найголовніша – немасштабність домагань філософів та нефундаментальність їх підходів.

Загальне враження від української філософії – хоч минулого, хоч теперішнього – приземленість, відсутність божевільних ідей, які би захоплювали уяву, змушували змінювати своє життя в новому світовлаштуванні, пробивали бар'єри офіціозу та національні кордони. Духовність може існувати тільки завдяки новим божевільним ідеям, які не сприймаються більшістю – це завжди було так і ніколи не буде інакше.

В тій чи іншій мірі до фундаментальної філософії світового рівня можуть бути віднесені всього три книги філософів, що мають українське походження: Олександр Потебня "Мислення та мова" (1862), Микола Бердяєв "Філософія свободи" (1911), Лев Шестов (Лев Ісаакович Шварцман) "Афіни та Ієрусалим" (1938). Водночас українська академічна філософія, обстоюючи філософський лінгвоцентризм, започаткований та розвинутий у творах Вільгельма фон Гумбольдта, Мартіна Хайдегера та Олександра Потебні, не вважає ці книги українською філософією, бо написані вони російською мовою.

Тут розгортається катастрофа так званої українськості філософії, що проявляє себе у неадекватних відповідях на питання – що таке власне українська філософія та кого вважати українськими філософами. Давно хотілося запитати представників так званої офіційної філософії – чому Сковорода вважається українським філософом, а Шестов, Бердяєв, Шпет, Голосовкер вважаються російськими філософами? Яка між ними різниця?

Всі ці філософи вчилися або/та жили та викладали в Україні. Всі вони писали російською мовою. Чому ж тоді Сковорода – український філософ, а решта – ні?

Просто тому, що Сковорода жив у часи, коли російська імперія ще тільки починала асиміляцію українства? Так йому і цього вистачило, бо Сковорода значним чином був зросійщеним. Цього якось не хочуть традиційно визнавати, але це ж так. Тому, що Сковорода на відміну від інших мандрував Україною? Але мандрівка не є базовою філософською діяльністю. Тому, що Сковороду читали та пропагували в Україні? Так і решту – також. Тому що Сковорода був в опозиції до існуючої влади? Так і решта за це дуже поплатилися – Сковорода хоч жив в Україні, а більшість з названих решти взагалі вислали з радянської на той час країни. Тому що сам Сковорода себе визнавав українським філософом і відтак є більш зручним для сучасної державної ідеології? А чи повинна оцінка філософії іти під диктат ідеології?

Зверніть увагу, що ми зовсім не проти того, щоб вважати Сковороду українським філософом – ми проти того, щоб не вважати українськими філософами Бердяєва, Шестова, Голосовкера чи Шпета.

Чому в Україні нема філософських традицій? Досить детально питання наступності в українській філософії ми розглядали в своїй студентській роботі "Наступність, філософія та Київський університет". Перерив традицій в Україні пов'язаний з постійним переходом від одного імперського культурного впливу до іншого, та ще й всередині російської імперії ми пережили революцію початку ХХ століття. І в кожній такій зміні імперських впливів ми намагалися відрікатися від культури, яка привносилася тією чи іншою імперією, – так кожен раз гинула філософія, яка не встигала відновлюватися.

Чому в Україні немає фундаментальної філософії? Та тому, наприклад, що майже вся фундаментальна філософія початку ХХ століття в Росії створена саме нашими земляками, хоча і російською мовою, а ми в своєму примітивному лінгвоцентризмі відрікаємося від неї. Тобто ми робимо те, що не раз вже робили, – відрікаємось від філософської культури свого минулого на черговому історичному переломі.

Катастрофа в українській філософії закінчиться тоді, коли філософія перестане бути філологією та національно-мовною філософією, і стане тим, чим вона і має бути – роботою чистого духу. Україні потрібно присвоїти свою українську філософію – філософію Бердяєва, Шестова, Голосовкера, Шпета та інших наших земляків, духовно привласнити ті ідеї та концепти, що творилися на цій території.

Засновки українськості філософії

Ґрунт та доля, а не мова – ось засновки українськості нашої філософії, бо тільки спільна доля та територіальна належність дозволяє філософу нести на собі духовні підвалини свого народу. Лінгвоцентризм української філософії – це її смерть. Філософія має творити мову, але не зводитися винятково до мовного змісту. Потрібно звільнити філософію від ідеологічних засад мовної політики. Філософія має говорити мовою ідей та концептів, а не мовою державної ідеології чи мовної політики. Там, де філософію перетворюють на державну ідеологію мовної націоналізації, на виняткове усвідомлення своєї окремішності та неповторності, філософія функціоналізується і духовно вмирає.

В Україні філософія ще сяк-так творить державну та корпоративну ідеології, але філософія у нас зовсім не творить мову, бо не продукує нових ідей та концептів у словах. Зазвичай творцем мови взагалі вважається народ. Але народ взагалі тільки придумує слова, які відображають очевидне, тобто народ творить мову очевидності, мову широковживаних понять і словосполучень. Мова неочевидного і складного для уяви та мислення продукується дуже вузьким колом людей, які мислять філософськи. Тому не узагальнююче-описова, а саме конструктивно-духовна потуга філософії є тим, що власне розвиває мову та водночас і логіку з точки зору їх ускладнення. Але якщо філософія дуже захоплюється інтерпретацією, а не творенням мови та мислеформ, то вона стає філологією чи логікою – в залежності від своїх обмежених цілей.

В Україні досі української мови фундаментальної філософії нема. Щоб вона з'явилася, потрібен переклад хоча б двох книжок – це "Наука логіки" Гегеля та "Буття та час" Хайдегера. Неважко перекласти Канта, бо апперцепція буде апперцепція, антиципація буде антиципація, а апріорне буде апріорне. Неважко перекладати всяку структуралістську літературу, де дискурс, означуване і означуюче, "номада" чи різома – не потребують великих зусиль для перекладу. А от з "Наукою логіки" чи з "Буттям та часом" так не вийде. Такі переклади не можуть бути індивідуальним проектом, бо це потребує надзвичайних зусиль багатьох спеціалістів країни в сфері філології та філософії з більшості її інститутів.

І справа тут не в грошах. Впродовж останніх 10 років в Україні закордонні фонди робили декілька спроб профінансувати український переклад цих книг, але все впиралося у відсутність професійних перекладачів філософської літератури, бо переклад цих книг це виклик у мовотворенні. Нажаль українські філософські інституції з 1991 року займалися чимось іншим. Тому зараз українська мова фундаментальної філософії фактично мертва – філософію заполонили інтерпретації, метафорика, публіцистика, есеїстика та гра словами. Це все плата філософії за намагання бути популярною, але це занадто велика плата, бо вона нищить саму філософію.

Яка саме нам потрібна філософія?

Перш за все, нам потрібні ідеї та концепти, а не інтерпретації. Інтерпретації в філософії це наслідок надлишкової її академізації, тобто коли філософію максимально пристосовують до викладання, а не власне до філософствування, до осмисляючого роздуму, до вільного мислення про нові сутності. Такі нові сутності мають поставати у вигляді нових ідей та концептів, а не компіляцій чи інтерпретацій уже існуючих філософських текстів.

По-друге, нам потрібні теорії, а не метафорика, публіцистика чи есеїстика. Це зробити мабуть найважче. Бо так важко відмовитися філософу від популярності та розголосу ще за життя. Філософські теорії роблять основну важку роботу в філософії, і якщо вони справді важливі, то їх автори стають відомими тільки після своєї смерті. Метафорика, публіцистика та есеїстика, хоч і легковажні, зате роблять їх авторів відомими тим швидше, чим більше епатажними чи спрощено провокативними вони є. Тим шляхетнішою є теоретична діяльність, бо це найдуховніша з філософій, цінність якої полягає в концептуальному мисленні, яке тільки і створює майбутнє.

По-третє, нам потрібна філософія сутностей, а не гра слів. Грою слів в філософії займаються тоді, коли не мають теоретичного уявлення про нові сутності, при цьому намагаються їх виразити за допомогою так званих метаморфем (Свасьян). Ці метаморфеми несуть дуже бідний і здебільшого метафоричний зміст, який дозволяє філософу досить вільно ним оперувати, нічого насправді не прояснюючи. Ви дуже часто зустрічалися з метаморфемами – постмодернізм, гіперреальність, неокласика, метааонтропологія, ультрапатріотизм. "Гіпер-", "ультра-", "нео-", "пост-", "мета-" – все це намагання сказати про зміну сутності, намагаючись при цьому зберігати сутність. Така філософія сутнісно завжди вторинна.

Причому зауважте, що розуміння фундаментальної філософії завжди має епохальний зміст – те, що вважається фундаментальністю в одну епоху, в іншу вже може стати тематичною філософією, а фундаментальність таким чином переміщається на більш глибший та універсальний рівень. Філософська фундаментальна теорія – ось що нам потрібно.

Чи може з'явитися українська фундаментальна філософія не як спроба окремого філософа, а як запит вітчизняних філософських інституцій? В Україні гуманітарної теорії взагалі і філософсько-онтологічної зокрема не існує. Вимоги ВАК навіть не дозволяють теорії з'явитися, бо дисертації філософи змушені розробляти винятково з позиції дослідника. Отже будь-яка вітчизняна філософська теорія в своєму оригінальному вигляді є в принципі недисертабельна в Україні. Більше того – вища освіта зайнята просто відвертим шахрайством щодо студентів – їм в кращому випадку викладають чужі закордонні теорії та вчать вести дослідження на основі цих теорії. Але жоден вуз не вчить будувати теорії.

Українські студенти навіть не підозрюють, що теорії потрібно розробляти самим, а не тільки вичитувати з книжок чужинців. І коли такий студент стає кандидатом чи доктором філософських наук в Україні – він гине як філософ, оскільки без належного розвитку теорії чисто дослідницькі дисертації не є затребуваними в філософії, бо не важать нічого. Це може здатися дуже різким, але компілятивні нетеоретичні вітчизняні дисертації гуманітарних наук вже давно не потрібні навіть в самій Україні. Це менш помітно в природничих науках, бо там теоретизування ще подекуди збереглося, але в соціально-гуманітарних науках ми можемо спостерігати справжню катастрофу з теорією в дисертабельній діяльності.

Люди гуманітарної науки (студенти та вчені) іноді навіть не спроможні відрефлексувати свої інтелектуальні позиції: їм навіть в голову не приходить здогадатися, що досліджувати за чужими теоріями і розробляти власні теорії – це принципово різні інтелектуальні сфери діяльності. Іноді вони щиро впевнені, що роблять важливий внесок в науку чи філософію, всього лишень досліджуючи. Втрата власних теоретичних розробок – це найперший наслідок відсутності філософії в тій чи іншій країні.

Відома байка про реакцію Г.П.Щедровицького на пропозицію закрити відділ теоретичної філософії, оскільки люди там взагалі роблять якісь дурниці, що теорією не є. На це Г.П. відповів, що завжди повинна бути кімната, на якій написано "Теорія", і завжди мають бути люди, які функціонально мають займатися теорією. Коли таке місце буде і такі люди будуть, то з часом з'явиться і теорія. А коли такого місця не буде і люди ніде цим займатися не будуть, то і теорії не буде. Власне саме зараз прийшов такий час – таких місць, де було б написано "Теорія", майже не лишилось, і людей, які функціонально мали би займатися філософською теорією, не залишилося.

Отже сьогодні Україна практично не має власних теоретиків в соціально-гуманітарній сфері, а гуманітарна наука в Україні перетворилася на чисту формальність, коли дисертації та наукові звання продаються і купуються. В такій ситуації філософія втрачає свою найпрактичнішу функцію – бути основою теорій, зокрема і наукових. Вітчизняна фундаментальна філософія практично відсутня і завдання її створення навіть не поставлене.

Тому наперекір всьому давайте скажемо про необхідне. Нам потрібне представлення всіх напрямків сучасної філософії в тісній співпраці з філософіями інших країн. В цьому сенсі ми не маємо іти за модою на структуралізм-постмодернізм чи на методологію. Нам потрібна, перш за все, вітчизняна фундаментальна теоретична філософія, яка не зводиться за своєю спеціалізацією до метафорики, публіцистики, есеїстики чи викладацько-монографічного академізму. Нам потрібна не тільки наукова філософія, а таке філософське теоретизування, яке дозволяє бачити більш ширші горизонти, ніж наука.

Нам потрібна найсерйозніша з часів Канта фундаментальна реонтологізація, яка має призвести до принципової зміни уявлень про світовлаштування. Нам потрібна нова культурна та цивілізаційна філософія, яка кладе в основу принцип мотиваційної толерантності та відсутності мотиваційного тоталітаризму споживацтва. Нам потрібна нова соціальна філософія, яка вивчає не тільки соціальний рух мікроструктур країн та їх об'єднань, але і мережеві соціальні структури глобального світу.

Сьогодні фундаментальна філософія це концептуальна філософія поза іманенцією, поза очевидним світом – у конструктивному вимірі віртуальної онтології. Нам потрібна філософія поза межами антропоцентризму, філософія штучного інтелекту та допустимо інших типів інтелекту, що мають позаземне чи позачасопросторове походження. Сучасна філософія наступної епохи – це конструктивізм, як допустимість виходу в онтологічній уяві за межі часопростору, в багатореальністну дійсність, в розробку не тільки внутрісвітових, але позасвітових змістів.

Нова фундаментальна філософія виникає в тому місці, де живе дух, а це може бути і Україна, бо дух живе, де хоче.

Читати частини 1, 3

powered by lun.ua

ДЕЯКІ АСПЕКТИ ГРАНИЧНОГО МИСЛЕННЯ

В принципі такі тексти не повинні мати публічного характеру. Але тепер це вже не має особливого значення. Публічно про загрози для України Проблема світового протистояння США та Росії щодо "Україна в НАТО" не може бути вирішена політичним чи дипломатичним чином найближчим часом...

ІНАКШИЙ СВІТ

Як з'являється уявлення про інакше і як таким чином постає Інакший Світ – це принципове питання, щоб зрозуміти, що нас чекає у світі старому, який руйнується і вмирає на наших очах...

ПІСЛЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ

Сама можливість мислити є власне ознакою самості, яка відбулася, яка спроможна, яка поза катастрофою. Незалежність як катастрофа "Катастрофа" (καταστροφή) з грецької означає: κατα – проти; στροφή – поворот...

Є МИСЛЕННЯ – Є МОВА

Пустопорожні дискусії про мову ні до чого не ведуть, бо вони не виходять на сутнісний рівень. Це показало обговорення мого відео. Що таке взагалі мова? Яка у конкретної української мови перспектива і як довго проживе українська мова? Існує гіпотеза Сепіра-Уорфа, що не реальність нормує мову, а мова нормує реальність...

Тим, хто ще вірить в незалежність України

Цей день, 1 грудня, потрібно перейменувати в день нехтування вибором народу України. 16 липня 1990 року Верховною Радою УРСР була прийнята Декларація про державний суверенітет України...

ВИРВАТИСЯ З ЦИКЛІЧНОГО ЧАСУ

Життя в соціальному часі – мистецтво, яке має дуже мало спільного з досвідом, хіба що наш досвід постає з митарств по світу, і ми змогли пізнати різні соціальні часи, живучи різним часом в різних місцях з перевагою різного соціального часу...