ЧИ ПРОІСНУЄ УКРАЇНА ЩЕ ХОЧА Б 25 РОКІВ?
Традиційно день Незалежності України має меморіальний контекст. Це погана традиція. Цей день повинен мати, перш за все, футурологічний контекст. Контекстуальну традицію святкування цього дня потрібно змінювати. Тому ми поговоримо про наступні 25 років України.
Що в нашому досвіді дозволяє думати, що Україна проіснує ще хоча б 25 років, як вона проіснувала вже 25 років з 1991 року нині? Це точно не останні 3 роки нашої сучасної історії. І це майбуть точно не український правлячий клас в екзистенції свого 25-літнього існування.
Читаючи історію про міжусобні війни та жадібність українського правлячого класу минулих років, розумієш, що по суті з того часу нічого не змінилося. І доля держави так само мало цікавить українських багатіїв та владоможців, як і сотні років тому.
Тут я продовжую розвивати теорію фронтиру, започатковану в роботі "Україна і майбутнє".
Імперські ідеї в Україні завжди були чужими. Фронтирна позиція країна ніколи не дозволяла претендувати на щось більше, ніж "наша хата скраю". Причому "наша хата скраю" по відношенню до всіх цивілізацій, окрім так само фронтирних (Польщі, Білорусі і Литви).
Саме зараз можна чітко і з наявним сучасним досвідом зрозуміти, що Фронтирна Цивілізація може вижити лише в тому разі, коли вона буде як оригінальна значно відрізнятися від всіх сусідніх цивілізацій, коли вона буде дуже міцно захищеною і коли вона буде неагресивною (неекспансивною).
Оригінальність цивілізації означає її несхожу на решту країн систему мотивацій, а також оригінальну культуру (науку, мистецтво та духовні практики включно з релігією). Міцний захист як важка ноша в стані постійної напруженості чи навіть постійних конфліктів – це потужна армія, повітряний та морський щити. А от фронтирна експансія це взагалі тема для окремої розмови.
Усяка експансія Фронтирної Цивілізації неминуче веде до розколу (відколу) чужорідних приєднаних частин або до виникнення дуже жорсткого авторитаризму чи навіть тоталітаризму, бо інакше настільки різні частини в єдності не втримати. З найменшими зусиллями влади може існувати лише цілісна всередині країна. В іншому разі країну з неоднорідних частин потрібно тримати силою.
Авторитаризм чи тоталітаризм неодмінно веде до руйнування свободи, а це в свою чергу веде до стагнації чи архаїзації, як це зараз відбувається в Росії. Стагнація чи архаїзація призводить до соціального вибуху зсередини чи до завойовницьких війн ззовні (хай навіть у вигляді світової блокади чи ізоляції), а це веде в свою чергу до великих людських втрат. Це азбука цивілізаційної динаміки.
Тому експансія Фронтирної Цивілізації не може бути територіальною. Експансія Фронтирної Цивілізації має бути культурно-мотиваційною, інформаційною, смислообразною. Територія Фронтиру має стати цікавою для світу настільки, щоб ніхто не хотів її завойовувати – ось головна мотиваційна настанова фронтирної культурної політики.
Україна не може дозволити собі класичної геополітики чи класичної хронополітики. Тому Україна має розвивати фронтирну геополітику та фронтирну хронополітику. Саме відношення до себе як до функціонального Хартленду є для України образливим, оскільки концепція Маккіндера – "хто володіє Хартлендом, той володіє Світовим островом, а отже і світом" – це концепція об'єктивації України з боку оригінальних і більш сильних цивілізацій.
В цій концепції Хартленд це спляча цивілізація, яка може належати іншим цивілізаціям, але ніколи не може бути самостійною. Отже пробудження Хартленду як світового цивілізаційного суб'єкта є основою творення Фронтирної Цивілізації.
Якщо росіяни бідкаються, що Захід займається стримуванням їх цивілізації, то по відношенню до України діє принципово більш жорстка політика – тримання в стані сну. Україна потрібна Європі і Росії допоки вона спить. Як тільки Україна робить спробу проснутися, її знищують в буквальному розумінні. Причому непублічна домовленість про знищення України це загальна історична практика сусідніх цивілізацій.
Найбільша проблема Фронтирної Цивілізації у тому, що вона, на відміну від цивілізацій-сусідів, не встигає накопичити достатньо економічного багатства, культурного та соціального капіталу для того, щоб здійснити цивілізаційний прорив. Україну постійно знищують при спробі здійснення цивілізаційного розвитку при найменших натяках на спробу цивілізаційного прориву. Всі свої цивілізаційні прориви, за винятком Київської Русі, Україна здійснила в складі інших цивілізацій.
Щоб здійснити цивілізаційний прорив, окрім великого економічного багатства та достатнього соціо-культурного капіталу, потрібен правлячий клас з уявленнями про цивілізаційний розвиток. Причому класичні західні уявлення про цивілізаційний розвиток для України не зовсім підходять. Україні потрібна своя особлива Теорія Фронтиру або Теорія Фронтирної Цивілізації.
Виклики Фронтирної Цивілізації інші, ніж виклики нефронтирних цивілізацій. Якщо нефронтирні цивілізації можуть вести війни десятками років, поступово і з невеликими втратами порівнюючи свої потенціали та виясняючи зрештою спільну перспективу при збереженні повної чи значної частини незалежності своїх держав, то позиція затиснення Фрнтирної цивілізації між іншими цивілізаціями не дає Україні такої можливості: тут війни відбуваються значно швидше і ведуть до значно більшого руйнування – до фактично повної руїни та до повної втрати незалежності державою.
Відповідно функції фронтирного правлячого класу відрізняються від функцій правлячих класів нефронтирних цивілізацій. Функція правлячого класу Фронтирної Цивілізації полягає у тому, щоб розуміти, що відбувається не тільки з власною, але і з сусідніми цивілізаціями, це означає розуміти, що відбувається зі світом загалом (оскільки Західна цивілізація по суті домінувала в світі протягом останніх століть). А в ситуації світової кризи фронтирний правлячий клас повинен пропонувати перспективу для сусідніх цивілізацій, бо інакше цивілізаційно некомпетентні правителі (як от нині Путін) неодмінно будуть зазіхати на ресурси Фронтирної Цивілізації.
Водночас в Україні традиційно фронтирний правлячий клас не встигає накопичити достатньо економічного багатства, культурного та соціального капіталу, щоб здійснювати перетворення цивілізаційного рівня. Максимум, на що вистачає фронтирного правлячого класу, це накопичити економічного багатства для своєї родини і потім емігрувати, здавши свою країну чи її частини під окупаційне чи зовнішнє управління. Тому фронтирний правлячий клас України в останні часи переважно ублюдочний.
Найголовніше, що в ході цивілізаційного розвитку відбуваються дві неприємні речі – 1) знищується інтелектуальний потенціал цивілізації; 2) відбувається інтелектуально-мотиваційна деградація правлячого класу цивілізації. Тобто в моменти нетривалої в історичному плані спроби пробудження України як цивілізації фронтиру потрібно встигати робити інтелектуальні надзусилля та дуже швидко оновлювати свій правлячий клас.
Інтелектуальна підпорядкованість та вторинність України за часів СРСР погано відобразилася на інтелектуалах. Вони не звикли повсякдень, а в історичному плані втратили традицію – ставити перші та останні запитання самостійно (а не сподіватися на інших), будувати власні теорії (а не вичитувати чужі теорії з книжок), творити власну філософію (а не лише займатися філософознавством). Ціною великих зусиль та самопожертв зараз в Україні створено шанс для інтелектуального прориву, але інтелектофобний спротив так званого креативного класу та олігархізованого правлячого класу повсякчас зменшує цей шанс.
Фронтирна Цивілізація створює потужний виклик для інтелектуалів. Це означає, що інтелектуали мають працювати на межі інтелектуальних зусиль – їм потрібно встигати інтелектуально освоювати сусідні цивілізації і інноваційно просувати свою цивілізацію в інакше, в складніше, в осмисленіше, в перспективніше. Це дуже важко, бо більшість інтелектуалів, досягнувши певного статусу та популярності, перестають працювати на межі. І відновити їх мотивації до інтелектуальних надзусиль дуже важко.
Зі свого досвіду скажу, що полеміка в таких випадках веде дуже часто лише до особистих образ, а не до відновлення інтелектуальних надзусиль опонента. Але без критичних стимулів неможливо обійтись для відновлення інтелектуальних надзусиль, адже зайнявши статусну інтелектуальну позицію і відмовившись при цьому від інтелектуальних інновацій, інтелектуал цей стан передає і решті суспільства. При цьому суспільство в традиційній українській інтелектофобії заспокоюється, і виходить, що Україна знову програє в інтелектуальному плані своїм сусідам.
Фронтир – це неперервна інтелектуальна гонитва. Фронтирна цивілізація має постійно займати більш інтелектуально забезпечену і просунуту цивілізаційну позицію, ніж сусіди, інакше такій цивілізації просто не вижити. Більше того, фронтирні інтелектуали мають ще й переборювати інтелектофобію власного правлячого класу, постійно революціонізуючи його шляхом інновативної освіти та консультацій. Окрім того, фронтирні духовні лідери мають постійно оновлювати мотиваційні настанови суспільства, безжалісно і критично виховуючи, а іноді і люструючи за підтримки громади, власний правлячий клас.
Історичний досвід довгої безнадійної боротьби ОУН-УПА дуже негативно відобразився на українському правлячому класі. За нинішніх споживчих цінностей, які масово транслюються олігархічним телебаченням, правлячий клас в принципі не готовий ні до якої самопожертви. Український правлячий клас в своїй більшості готовий тільки до одного – якомога більше накрасти в Україні і втекти.
Тобто ми як українська громада все це знаємо і готові зрозуміти об'єктивні обставини, що спонукали правлячий клас до короткострокових завдань та до кланового збагачення, якщо би правлячий клас в ситуації революції та війни готовий був би радикально змінюватися. Якщо би правлячий клас був здатний до переосмислення свого минулого-теперішнього-майбутнього, до перепрограмування своєї діяльності, до покарання найбільш одіозних злочинців-убивць-злодіїв-хабарників-мародерів, українська громада пішла би на те, що не наполягала би на екзистенційній відповідальності свого правлячого класу.
Можна було б сказати: накрали і втекли – подавіться і не повертайтеся, не заважайте. Але правлячий клас навіть в умовах революції та війни продовжує здирництво та мародерство. Не за те батько сина бив, що пив, а за те, що похмелявся. Тяжкий споживацький запій українського правлячого класу ставить хрест на його перспективах. Громада вже вимагає екзистенційної відповідальності правлячого класу, але все ще боїться громадянської війни на всій території України.
Отже окрім інтелектофобії обивателів, друга головна проблема України це розбещений споживацтвом, несолідарний з громадою, без стратегічних компетенцій, інтелектофобний правлячий клас. При тому, що виклики, які стоять перед українським правлячим класом значно більші, ніж ті, які стоять перед сусідніми правлячими класами. Якщо такий правлячий клас збережеться ще деякий час, то Україна точно не збережеться.
Для успішної діяльності фронтирного правлячого класу потрібні на порядок більші стратегічні зусилля. Але в тому-то й справа, що інтелектуальні традиції, які навіть встигають виникнути завдяки самопожертвам інтелектуалів у Фронтирній Цивілізації, руйнуються вщент кожного разу при хронополітичних розривах, коли міжцивізіаційні розломи роблять фронтир полем зіткнення (війни) сусідніх цивілізацій. Інтелектуальні надзусилля мало чого варті для власної країни, якщо вони не підтримуються власним правлячим класом.
Головний ресурс нинішньої України це активна громада, яка в своїх мислительних установках та мотиваційних настановах значно випереджає правлячий клас і здатна навіть стимулювати інтелектуалів. Головне цивілізаційне завдання – швидка люстрація до 80% правлячого класу та люстрація до 50% креативного класу, розчищаючи дорогу інтелектуалам і особливо молоді, зокрема і молодим інтелектуалам.
Що цьому заважає?
Найбільшою загрозою для існування України є те, що українська громада стомилася – від постійних понукань та зазіхань Росії, від приязної, але епізодичної та егоїстичної підтримки Заходу і Європи зокрема, від злодійкуватого, мародерського і байдужого до власної громади правлячого класу, від непоборної корупції, від невмирущих олігархів. Українці втомилися постійно боротися і воювати за єдність та цивілізованість країни.
Ми якось не бажаємо обговорювати неприємні факти, але еміграція з України вже після Революції Гідності продовжується. І саме це породжує безнадію. І саме безнадія і депресія є найбільшим ворогом існування України.
Вибачте, що кажу це все під час святкування 25-ти років незалежності, але, з іншого боку, коли ж це все казати?
Війна і фрагментація в Україні є наслідком простих рішень – Росії, яка думає, що може поновити імперію, російськомовних українців, які думають, що варто їм перейти в Росію, то настане щастя, україномовних українців, які думають, що якщо знищити чи хоча б вигнати з країни російськомовних українців, то все буде добре, креативного класу, якому здається, що коли він обслуговує правлячий клас, то виконує свою функцію, інтелектуалів, яким легше перейти в стан креативного класу, ніж тримати свою позицію в процесі постійних інтелектуальних надзусиль проти мейнстриму.
Це дуже важкі завдання. Але якщо їх не здійснити, то ювілею 50-ти років незалежної України просто не буде. Україна не проіснує наступних 25 років з таким правлячим класом і з таким креативним класом, що блокує інтелектуальний процес.
Якщо Україна збережеться, то не тому, що все буде просто. Україна збережеться, якщо вона буде набагато складніша, ніж в минулому і ніж сьогодні. Проста Україна сенсу не має і перспективи впродовж найближчих років не матиме. Перспективу має лише складна Україна.
Перший етап революції восени 2015-го року закінчився тривалою політичною кризою, яка в свою чергу закінчилася контрреволюційними переворотом в Парламенті в квітні 2016-го року. Ми святкуємо 25-ліття Незалежної України в стані контрреволюції та загрози ескалації війни з Росією.
Без другого етапу революції Україна приречена на руйнування і подальшу фрагментацію.
Зі святом вас, шановні українці!
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
