Гетманцев відповів. Але... не на моє питання

Кілька днів тому я поставила Данилу Гетманцеву питання, яке, як мені здається, хвилює майже кожного підприємця.

Чи існує межа, після якої нові інструменти державного контролю перестають допомагати економіці й починають заважати чесному бізнесу?

Після цього я написала колонку в "Українській правді". Неочікувано Данило Гетманцев опублікував окрему відповідь.

Я уважно її прочитала. І зрозуміла, що ми все ще говоримо про різні речі.

Я запитувала про межу державного втручання.

У відповідь отримала пояснення, чому державне втручання потрібне.

Данило Гетманцев відповів. Але ми говоримо про різні речі

У своїй колонці я жодного разу не написала, що держава не потрібна, що податки треба скасувати, а бізнес має жити без контролю. Навпаки – я прямо вказала: бізнес не може існувати без правил.

Та поки я думала, як не загубитися в нових регуляціях, виявилося, що ще й загубила власну позицію. Принаймні саме таке враження складається з відповіді, де опонент пояснює мені те, чого я ніколи не стверджувала.

Я не протиставляла довіру й контроль як взаємовиключні речі. Я запитала, чи є межа, за якою черговий інструмент контролю вже не додає довіри й прозорості, а забирає ресурс на розвиток. Це геть інше питання, і воно не про наявність держави, а про її міру.

Так, вільний ринок у чистому вигляді – умоглядна конструкція. Погоджуюсь. Британія часів промислової революції мала протекціонізм, "азійські тигри" зростали під активним державним диригуванням, а Євросоюз – це 170 тисяч сторінок регламентів. Усе так.

Але жоден із цих прикладів не відповідає на моє запитання: за яким критерієм наступне регулювання визнається виправданим, а не надлишковим? Наведені історичні приклади доводять: держава регулює. Та вони нічого не кажуть про те, скільки регулювання достатньо.

Бухгалтер, юрист і акцизна накладна

Пан Гетманцев зауважив, що я не вказала конкретних змін, про які йшлося в моїй колонці. Він уточнив: зміни в обліку алкогольних напоїв за час війни вносилися двічі, а не щоквартально, і мали чіткий фіскальний результат – плюс 3,3 мільярда гривень від детінізації ЛГП у 2024 році порівняно з 2021-м.

Так, для держави це плюс 3,3 мільярда. Для мене це ще час, коли бухгалтер і юрист займалися документами замість того, щоб допомогти запустити новий продукт. Саме про цю різницю масштабу я й говорю.

За час роботи заводу з 2023 року ми пройшли через зміни:

- в акцизному обліку

- у застосуванні РРО

- у вимогах до електронного акцизного документообігу

- у вимогах Держпродспоживслужби

- у трудовому законодавстві

- у вимогах до маркування.

Кожна окрема зміна здається виправданою і має "цілком зрозуміле пояснення". Проблема – у сукупному навантаженні для одного конкретного підприємства. Держава рахує ефект кожного закону і підзаконного акту окремо.

В результаті, коли ми запускали новий смак сидру, ми кілька тижнів займалися не виробництвом і не продажами, а документами.

Я розумію вашу логіку як державного працівника. Тіньова економіка – це реальна проблема. Але з цього не випливає, що кожне нове регулювання автоматично робить економіку здоровішою.

Це майже як сказати: "ліки лікують людей, тому чим більше ліків – тим здоровіше населення". Насправді в кожних ліків є доза, побічний ефект і межа, після якої лікування починає шкодити. Медицина постійно рахує це співвідношення. Питання в тому, чи рахує його держава, коли ухвалює черговий закон про контроль.

Ще понад півтора століття тому французький економіст Фредерік Бастіа писав, що економіка складається не лише з того, що видно, а ще й з того, чого вже не сталося внаслідок ухваленого рішення.

Скільки підприємств цього року найняли ще одного бухгалтера замість ще одного працівника у виробництво?

Скільки відклали інвестицію, бо не встигали привести документи у відповідність до нових вимог?

Скільки не вийшли на новий ринок, бо весь квартал пішов на переналаштування процесів?

Цих цифр немає в жодному бюджетному звіті. Але вони так само реальні, як +3,3 мільярда гривень від акцизів. І це альтернативні втрати: доходу для підприємця і податків для держави.

Економіка – це не лише те, що отримала держава, а й те, чого бізнес уже не створив.

І про стимули державного апарату

У своїй відповіді пан Гетманцев багато й слушно пише про стимули бізнесу: чому легальний шлях має бути дешевшим і швидшим за тіньовий. Але жодного слова – про стимули самого державного апарату.

Чиновники – так само люди, і так само реагують на стимули. Якщо ефективність відомства вимірюється кількістю нових перевірок, нових форм звітності чи нових підзаконних актів, система природно продукуватиме нові перевірки, нові форми й нові акти – незалежно від того, чи справді бракує цих інструментів для боротьби з тінню.

В Україні існує механізм аналізу регуляторного впливу, який мав би оцінювати вартість кожного нового акта для бізнесу до його ухвалення. Та чи працює він?

Данило Гетманцев говорить про контроль. Я говорю про його межу

Пан Гетманцев пише: якщо контроль працює ефективно – нових законів не потрібно, якщо не працює – це питання правозастосування, а не законодавця. Гарна теза. Але вона знову оминає моє запитання.

Хто визначає, коли контроль "працює ефективно"?

За якими показниками?

Хто проводить цю оцінку до ухвалення закону, а не після?

Якщо такого механізму немає, тоді логіка завжди одна: є проблема – ще один закон, не допомогло – ще один.

Довіра й контроль не мають бути протиставлені – тут я згодна з паном Данилом Гетманцевим. Але з цього визнання ще не випливає відповідь на моє питання. Воно й досі відкрите:

Чи існує в державі інституція, методика чи хоча б формула, яка рахує сукупну ціну регуляторного навантаження на бізнес?

Судячи з усього – ні.

EY у 2023 році нарахувала, що 19,3% ВВП Україні знаходяться у тіні. World Economics вказують на 39,4%. Юлія Свириденко ще влітку 2024-го говорила приблизно про 40% складову тіньової економіки.

А сам пан Гетманцев в інтерв'ю вказував, що у тіні знаходиться приблизно половина економіки України. Якщо держава сама не може домовитися з собою, яким показником міряти результат, то як вона визначає, коли чергове регулювання вже виправдало себе?

І це ще не найголовніше.

У квітні цього року Данило Гетманцев публічно визнав: процес детінізації суттєво загальмував, податкові надходження недовиконали план на 2,6%, а оновлене Бюро економічної безпеки, за його ж словами, "знівелювало всі здобутки". У тютюновій галузі, де ще наприкінці 2024-го нелегальний ринок вдалося скоротити вдвічі – до 12,6%, зараз стійка зворотна динаміка: 17,6% на початку 2026-го, а за найсвіжішими даними Kantar – 19,8%. Сам пан Гетманцев визнав: тінь знову зросла. І така ситуація не тільки в тютюновій галузі.

Варто запитати: чому?

Бізнес іде в тінь не тому, що він поганий. Він робить це з двох причин.

Перша: коли регуляцій забагато, а вартість їх дотримання висока, частина підприємців обирає не боротьбу з системою, а домовленість із нею. І тоді гроші, які могли б піти в бюджет, йдуть на хабар.

Друга: коли легальна собівартість занадто висока, а український споживач – небагатий, частина виробників свідомо йде в тінь, щоб продукція взагалі залишалася дешевою.

У обох випадках проблема не в моральних якостях бізнесу. Вона в тому, що чесно і повністю легально працювати в Україні дорого. А платить за цю дороговизну споживач.

Бо саме в ціну доводиться закладати витрати на кожного нового бухгалтера, на кожну зупинку процесів через нові форми звітності, регуляції тощо.

Думаю, за простіших і дешевших правил частина "тіньових" підприємств могли б і хотіли б працювати легально.

То хто ж насправді платить за складність системи? І чи хтось у державі взагалі рахує цю ціну?

Держава дуже добре навчилася рахувати кожен додатковий мільярд, отриманий від детінізації. Але досі не навчилася – чи не хоче – рахувати негативний ефект від уже ухвалених рішень, а також те, у скільки ці рішення обходяться бізнесу та покупцям.

P.S. І ще про історичні приклади.

У своїй відповіді Данило Гетманцев посилається на Британію XIX століття, "азійських тигрів" і скандинавські країни. Мовляв, ці приклади доводять: сильна держава і більше регулювання – це шлях до економічного успіху.

Я бачу це інакше.

Британія стала першою індустріальною державою не тому, що запровадила більше правил. Вона значно раніше за інших забезпечила захист приватної власності, свободу підприємництва, конкуренцію та розвиток фінансових ринків.

Саме ці фактори Людвіг фон Мізес і Фрідріх Гаєк називали фундаментом економічного розвитку. А більшість соціальних реформ, трудове законодавство й обмеження дитячої праці з'явилися вже тоді, коли країна стала багатшою. Вони були наслідком економічного зростання, а не його причиною.

Історія "азійських тигрів" теж набагато складніша, ніж теза "держава все вирішила".

Їхній прорив будувався на відкритій торгівлі, захисті приватної власності, високому рівні заощаджень населення, конкуренції та експортній моделі економіки. Так, держава відігравала свою роль. Але її масштаби та інструменти суттєво відрізнялися від країни до країни і досі залишаються предметом дискусій.

Скандинавські країни також часто наводять як приклад високих податків. Найчастіше згадують Швецію: мовляв, країну зробили багатою високі податки.

Насправді Швеція стала однією з найбагатших країн ще до того, як побудувала соціальну державу. Майже сторіччя її економіка зростала завдяки приватній власності, свободі підприємництва, відкритій торгівлі та відносно невеликому втручанню держави.

До 1960-х років державні витрати становили близько чверті ВВП. Саме в цей період з'явилися компанії, які сьогодні є основою національною економіки та відомі у всьому світі: Volvo, IKEA, Saab та інші.

Тобто спочатку Швеція створила багатство, і лише потім почала його перерозподіляти.

Чомусь про цю послідовність говорять рідше, ніж про високі податки.

Та навіть при аналізі справ в сучасній Швеції акценти треба робити не на податковому тиску, а на довірі між бізнесом та державою. Це стабільні правила, які не змінюються щороку. Це проста й передбачувана податкова система. Це автоматизоване адміністрування, де не треба дублювати одну й ту саму інформацію в державні органи по кілька разів. Зрештою, власники бізнесу займаються розбудовою, а не підлаштовуються під зміни.

Саме з цих причин Швеція останні 10 років стабільно у топ-12 найвільніших економік світу згідно рейтингу The Heritage Foundation, а також утримує позиції серед світових лідерів: за загальним розміром економіки вона входить у топ-25 найбагатших країн світу, а за рівнем індивідуального багатства громадян перебуває у топ-15 глобального рейтингу.

Важливо й інше. Платники податків мають доступ до інформації щодо розподілення цих коштів і можуть впливати на владу.

Тому успіх Швеції заснований не на надмірних податкових надходженнях. В основі – довіра, свобода, захищене право власності, економічна свобода та передбачувані правила.

І вже після цього можна вирішувати, яку частину створеного багатства можна спрямувати на ті чи інші соціальні програми.

Тож історичні приклади можуть трактуватися по-різному.

Але вони не відповідають на головне питання, яке я поставила Данилу Гетманцеву.

Де проходить межа між необхідним регулюванням і надмірним?

Хто її визначає в Україні?

За якою методикою можна сказати, що чергова норма вже приносить економіці України більше шкоди, ніж користі?

Саме відповіді на це питання я поки що не почула.

Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.