Come on! Свобода слова: між владою і правдою
На перший для широкого українського загалу погляд, є дивним те, що серед основних проблемних для України підсумків минулого та тенденцій нового року, поряд із Донбасом і Кримом, корупцією та згубними соціальними реформами, знову актуалізувалась і тема свободи слова.
Додав гостроти щойно оприлюднений Національною спілкою журналістів України "Індекс фізичної безпеки журналістів", де, зокрема, йдеться про те, що у 2017 році зафіксовано 90 випадків нападів на працівників засобів масової інформації. У НСЖУ підкреслили, що рівень фізичної агресії проти журналістів в Україні є неприпустимо високим, та фактично підтвердили правдивість минулорічного Рейтингу свободи преси, який складають "Репортери без кордонів". Профайл, присвячений Україні, тоді починався дуже цікаво: "Сотні мовників і друкованих журналів медійного ландшафту України різноманітно вмирають". При цьому Україна піднялась в Рейтингу на п'ять пунктів, посівши 102 місце серед 180 країн. Влада, у притаманному їй дусі, одразу видала цей факт за одну із своїх нескінченних "перемог". Але прес-служба Репортерів без кордонів пояснила – поліпшення позицій України відбулось лише завдяки позаминулорічному зниженню кількості нападів на журналістів, за рештою ж показників ситуація аж ніяк не нагадує "розквіт" свободи слова, про який твердять численні владні "експерти" і "лідери думок", підтримувані тисячами ботів у соцмережах. "Репортери без кордонів" констатували присутність тиску на редакторів з боку власників видань, тотальну контрольованість телеканалів з боку олігархів. Окремо була названа проблема, що також впливає на свободу слова – корупція та кумівство.
Однак, попри утиски від влади, про які упродовж року заявляли деякі ЗМІ та позицію НСЖУ, деякі журналісти стверджують все ж про наявність ознаки свободи слова, яку вони вважають ключовою – можливість безперешкодно говорити, навіть критикувати владні інститути. "Те, що ми зараз і тут маємо можливість вільно висловлювати свої думки, є доказом існування в Україні свободи слова" – приблизно така логічна формула звучала, до прикладу, у останній, підсумковій програмі Наташі Влащенко "Народ проти" на каналі ЗІК.
Здається, що ця позиція, з погляду на свободу слова як соціального інституту, є спрощеною. Вона зводить глибинне розуміння змісту свободи слова за Лінкольном, – як правди і відповідальності перед собою та перед нацією, – до рівня антирадянського анекдоту, який любив розказувати американський президент Рональд Рейган. Про те, як росіянин і американець сперечались, де краще справи із свободою слова – в СРСР чи в США.
Американець каже: "В нашій країні я можу прийти у Білий Дім, гримнути кулаком об стіл і сказати: "Пане президенте, мені не подобається, як ви керуєте країною!"
Росіянин каже: "Я теж так можу!"
"Невже?" – дивується американець.
"Так. – Відповідає росіянин. – Я теж можу зайти в Кремль, гримнути кулаком об стіл і сказати: "Товаришу Генеральний Секретар, мені не подобається, як Рейган керує країною!"
Звичайно, в сучасній Україні, заперечите Ви, усе по-іншому. Усі можуть здіймати хвилі і гримати по піпітеру під час телеефірів, стверджуючи, що нинішня влада неправильно керує країною. (Поки що можуть...) Але цинізм ситуації полягає у тому, що це ні на що не впливає! Навіть стає гірше, бо сама влада охоче видає цей акт віртуального гримання за головну ознаку того, що із свободою слова усе гаразд.
Нинішня українська влада любить технології пост-правди! Вона їх вміло використовує. На кшталт переспіву українським президентом Петром Порошенком вислову Вольтера "Я можу не погоджуватись із вашою думкою, але я готовий віддати життя за ваше право висловлювати її". Чи не це колись щоп'ятниці повторював чинний президент Савіку Шустеру – "Мені може не подобатись те, що відбувається на програмі, але я віддам життя за те, щоб вона була"?
Доля "Свободи слова із Савіком Шустером" усім нам відома. Попри усю вольтерівську піднесеність теперішнього глави держави, вперше за багато років політичне ток-шоу, що пережило найбуремніші політичні часи і події, яке добрий десяток років формувало політичне поле країни (навіть за "диктаторських часів", як любить їх називати теперішня влада і її обслуговуючий персонал); передачу Савіка Шустера, яка врятувала і сприяла кар'єрам дуже багатьох, у тому числі і теперішніх можновладців, включаючи самого очільника держави, – було прибрано з національного ефіру. Бо таки не знайшли у собі сил чи совісті "не погоджуватись із вашою думкою..."
Останнім часом владне невдоволення у різних формах також проявляється стосовно ЗІКу. Раніше – "вирівняли інформполітику" 112-го каналу, "NewsОne", ряду інших ЗМІ. Це, поза сумнівом, цілком свідомі рухи з боку тих, хто керує країною під прикриттям постулату існування в державі свободи слова як найвищої демократичної цінності, тихцем підлаштовуючи під себе інформпростір... Причому ефективно. Влада вибудовує для себе комфортний інформаційний світ, несе в маси свої "досягнення" постійно і нав'язливо.
Використовуючи інструментарій пост-правди – емоційних оцінок і збоченої інтерпретації фактів, – влада створює паралельну реальність за допомогою підконтрольних ЗМІ, через які транслюються космічні досягнення, зради, "полювання на відьом" і решта фейкових інформприводів, аби знищити в суспільстві бодай паростки критичного мислення.
Як результат – нівелюється головна функція преси як соціального інституту – наявність реакції влади та соціуму на критичні виступи і публікації та сама відповідальність, на якій наполягав у свій час Авраам Лінкольн.
Оце – головне.
У порівняні з цим явищем навіть прояви владних інстинктів у вигляді намагань створити проблеми для ЗМІ, які є найбільш активними її критиками – вторинні. Бо не є унікальним бажання позбутись критиків. Це вкладається у постійну боротьбу між владою і опозицією. Крім того, не секрет, що будь-яке медіа комусь належить, а цей хтось має політичні інтереси. І судити лише по цьому показнику про відсутність чи наявність свободи слова є помилкою. Але в демократичному світі історично вдалось досягнути балансу політики між інтересами власників ЗМІ і дотримання ролі медіа як соціального інституту із місією зваженого арбітра в соціальних, політичних, економічних, суспільних процесах.
У нас цього балансу немає, а це означає відсутність площадки для суспільного діалогу, а відтак – нівелювання самого поняття свободи слова. До того ж треба визнати – самі вітчизняні ЗМІ не завжди демонструють розуміння своєї відповідальності за достовірність і якість інформації. Хто, як не медіа, є площадкою розповсюдження фейків та міфів пост-правди?
Тому насправді актуалізація питання свободи слова на піку владного "реформаторства" і напередодні передвиборчих інформаційних змагань – явище невипадкове. У 2018-му нам усім доведеться пильнувати за спробами обмежити можливість навіть гримати кулаком по столу. Передбачити загострення цих інстинктів неважко, адже коло стискається – у вигляді остаточного розуміння міжнародною спільнотою того факту, що нинішня "еліта" перетворила інформаційні маніпуляції у спосіб свого існування. Це є однією з головних перешкод у розвитку держави.
Європейські партнери наприкінці минулого року чітко дали зрозуміти, що механізм припинення безвізового режиму для України може бути задіяний.
Дуже знаковою є і колонка Посла США в Україні Марі Йованович "Мужність рухатись вперед", яка днями з'явилась у The Economist Світ. Стаття має красномовний підзаголовок-запитання, яке може бути адресоване лише українській владі: "Чи не згасає через чотири роки після Майдану порив вести Україну в майбутнє?" Її настрій без перебільшення можна вважати позицією Вашингтона щодо "перемог" офіційного Києва, бо допис посла повністю відображає зміст заяви Держдепу США щодо сумнівів у прихильності України боротьбі з корупцією.
Практично водночас з'явився коментар Густава Гресселя, дослідника Європейської програми аналітичного центру European Council on Foreign Relations. Який не ставив дипломатичних питань, а одразу давав на них відповіді: "Центральною вимогою Революції Гідності була трансформація України у державу, яка поважає закон, ставиться до усіх своїх громадян однаково та з повагою, не допускає неправомірного збагачення політичної еліти. Порошенко та його уряд зазнали провалу щодо цих вимог... Європейські лідери не повинні дозволяти використовувати себе як фіговий листок, яким прикривається такий регрес України".
Тож хтось може і надалі насолоджуватись можливістю критикувати, вважаючи це свободою слова... У той час як правда стає ключовою вимогою в сучасній Україні. Правда у спілкуванні з власним народом, правда у відносинах із партнерами. Інакше нам годі сподіватись на достойне місце у Новому Світі.
Обриси якого поступово стають реальними.
...Наприкінці минулого року оприлюднено ювілейну Доповідь Римського клубу. В документі йдеться про неминучість корінної зміни парадигми розвитку цивілізації.
Чи є місце у Новому світі для України? Відповідь на це запитання дається у назві Доповіді: "Come On! Капіталізм, короткозорість, населення та руйнування планети". Адже окрім прямого значення Come On – "давай", "приєднуйся", – цей заклик застосовується ще й у значені "не бреши", "припини брехати".
Скидається на те, що саме останній варіант перекладу є більш актуальним у спілкуванні з нинішньою владою. І її розумінням свободи слова.
