По той бік ''першопричин''
Тема "першопричин", все ж таки, не до кінця розкрита, раз Кремль постійно намагається апелювати до позапереговорного "духу Анкоріджа", маючи на увазі під цим викатані РФ ультиматуми на підставі так званих "першопричин". Щоб далі перевести їх у "букву". Тобто, легалізувати. Тобто, перевести військовий злам/злочин у гео/політичний результат.
В Україні, та й у Європі теж, гадаю, вже давно зрозуміли (хотілося б, щоб і в США, напередодні відновлення переговорних зусиль), що за "територіальними вимогами" РФ криється питання не лише територій. Ця навала терору та шантажу на підставі псевдопершопричин спрямована і на те, щоб і надалі розмивати базові основи світопорядку (норми статуту ООН), за якими, принаймні на словах, у світі все ще зберігається багатосторонній консенсус.
Тому так важливо чітко зафіксувати, що ні Україна, ні Європа/Захід не створювали жодних передумов для війни Росії. Російська війна не має ні релігійних, ні етнічних причин. Тобто, передумов на рівні громадянської ворожнечі, що зазвичай характеризує складні та тривалі конфлікти, які змінюються різними фазами – холодною, гарячою війною, тероризмом. Як і не було причин геополітичних. На момент анексії Криму та початку війни на Донбасі у 2014 році: а). Україна мала позаблоковий статус, що ж стосується підготовки асоціації з Євросоюзом, то це вписувалося в російську концепцію Великої Європи від Лісабону до Владивостоку; б). Захід не претендував на обмеження лідерства РФ на пострадянському просторі, і Росія була частиною великих міжнародних майданчиків, зокрема G8.
Реальні першопричини стосуються виключно самої Росії. І, навіть, не споконвічно імперського нутра як способу зовнішньої діяльності, а внутрішньої застопореності, коли в РФ не можуть визначитися зі своєю внутрішньою самоідентифікацією, і далі проведенням системної політики замість СВО. Війна – це спрощення для РФ внутрішньої проблематики, коли відсутність реальної політики та реальних цілей можна пояснювати типу "зовнішніми загрозами". У цьому сенсі, реальний ворог суверенітету Росії – це сама російська влада, яка відсторонила власних громадян від будь-якого впливу на процеси.
Я вже писала, але повторюсь. Колись давно, коли в Кремлі, можливо, ще не розглядався план повномасштабного вторгнення в Україну та розхитування західних альянсів як єдино можливий, Путін озвучив три варіанти політичних систем на пострадянському просторі з погляду без/перспективності держав.
То був 2010 рік. Путін, будучи тоді прем'єр-міністром, заявив на засіданні, де обговорювалися стан і перспектива реформування політичної системи Росії (у той короткий період тема модернізації була політично модною), що політична система в РФ повинна змінюватися, однак у процесі можливих трансформацій не можна допустити ні "українізації", ні тоталітаризму.
Фактично, було озвучено три можливі варіанти розвитку політичної системи на пострадянському просторі: 1). "українізація" (у розумінні Росії це політична нестабільність та некерованість); 2). "жорсткий авторитаризм" (політичні режими окремих лідерів країн Центральної Азії та Кавказу); 3). "Путінізм", або напівавторитаризм (керована/суверенна демократія, система, в якій керованість забезпечується обмеженням конкуренції, контролем за ЗМІ, імітацією демократичних інструментів).
Тоді, мабуть, вперше чітко було окреслено своєрідну політичну філософію Путіна, в якій система влади в Росії, природно, подавалася як оптимальна на пострадянському просторі, навіть якщо вона прямо суперечила модернізації. Хоча вже тоді, вивчаючи світовий досвід різних країн, можна було стверджувати, що російський варіант видимості демократії, а насправді автократії на користь вузького кола держиморд – найменш успішний, з погляду перспективи держав. Тому що модернізація можлива лише за "українізації" (коли політики мотивовані суспільством), та/або за сильного лідера, але коли є завдання модернізації країни. Тобто, або конкуренція (політична, економічна, інша), і все відбувається знизу, де найважливіше значення мають громадянська ініціатива та контроль. Або вертикаль, коли модернізація відбувається згори, під жорстким контролем харизматичного лідера, але зі зрозумілою метою щодо перспективи держави. За підсумками, у Росії всі розмови про модернізацію тих часів (2008-2012 роки) виявилися гучним порожнім процесом. Більше того, згодом заклали проблеми на майбутнє, які завершилися війною (зовнішньою та внутрішньою). Імітація демократії (та сама керована демократія) вбила конкуренцію всередині РФ, при цьому приспавши пильність і російських громадян, і Заходу. Авторитаризм без завдання модернізації країни виродився у персоналістський режим (є Путін – є Росія), мета якого – сам режим, а не перспектива власних громадян. Такий собі дрімучий авторитаризм із елементами тоталітаризму. У тому числі й тому і сталася війна як зовнішня форма продовження внутрішньої політики.
Станом зараз можна повернутися до цієї класифікації і подивитися на її результати на пострадянському просторі. Якщо навіть дуже коротко, то Україна стала центром демократичної спрямованості, а низка колись лояльних до Кремля лідерів Центральної Азії та Кавказу (яких, як я розумію, Путін і характеризував як автократів) відкрито вказують РФ на російські тоталітарні замашки і нерозуміння цілей війни. Бо справжня політика – це не гібридність, як у РФ. Справжня політика – це системність, вивчення реальних інтересів та перспектива розвитку.
Але якщо РФ обрала гібридність, і війну як одну з форм заміни реальної політики, що вимагає зусиль і реальної роботи, то Росія незмінно втрачатиме партнерів, звичні ніші впливу, час та власних громадян. При цьому намагаючись руйнувати все довкола.
Саме тому так важливо зупинити російську тему "першопричин" у переговорному процесі, напередодні відновлення мирних зусиль, як гібридну та тупикову. Не лише для переговорів, а й для самої РФ.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
