Газа. Коли правда стала точкою зору

Я повернулася до Києва три дні тому. По великому рахунку після чотирьох місяців в дорозі. Понад місяці я їздила Близьким Сходом – Іран, Єгипет, Туніс, Йорданія, Палестина, де, звісно, спілкувалася з арабами. Ще понад місяць – Сполученими Штатами, де чимала кількість моїх приятелів – євреї. Шлях від Тегерана до Чикаго виявився єдиною мандрівкою з фіналом у Харцизьку, який завдяки безпосередності донбаських селян, підживив любов до українців. Я дуже хотіла зробити паузу і зосередитися на текстах, замість того, щоб вмикати телевізор. Але вмикаю і бачу чергову історію про те, що "цього разу в Газі загинуло усього 30 людей" (на сьогодні 121). Мені байдуже, що це за канал. Мені не байдуже скільки. Телевізор я не хочу вмикати через "загинуло усього". Я не хочу читати новини, бо стає моторошно і від того, що написано, і як написано.

Серед моїх друзів багато палестинців. Хоча більшість з них не живе у Газі, але їм не байдуже. Не байдуже усім арабським товаришам, які, звісно, заполонили стрічку страшними фото загиблих дітей і зруйнованих домівок. Так само дуже дивними коментарями заповнили мою стіну в Фейсбуку знайомі американські євреї та ізраїльтяни – найчастіше вихідці з наших країв. В коментарі про загибель палестинців вони постять матеріали про тисячолітню історію єврейського народу. Мені страшно, коли правда стає точкою зору. Друзі, до чого тут історія єврейського народу! Друзі, до чого тут історія палестинського народу!

Мене непокоять фото мешканців Тель-Авіва, які сплять в бомбосховищах. Хоча мене важко переконати, що спати в тельавівському бомбосховищі гірше, аніж в розбомбленому будинку в Газі. Цієї миті розмірковую, чи варто публікувати обидві картинки поряд. Вийшов би непоганий демотивартор. Та я зумисне не додаю до цього запису жодного фото. Я відмовляюся сприймати цю історію з точки зору "хто кого?" Ви нам про Цахал, а ми вам про ХАМАС. Ви нам про одного загиблого, а ми вам про іншого. Хоча потрапляю у пастку і таки пишу, що ізраїльтян загинуло троє, а палестинців 121. Наведенням цифр я сама собі суперечу, але не бачу в цьому нічого поганого. Мене більше страшать люди на сто відсотків впевнені у своїй правоті і не готові змінити думку, якщо змінюється реальність. Так само мене страшить, коли правда стає точкою зору. Ось вам приклад. Я розміщую повідомлення про те, як ізраїльська армія зробила із свого блогу он-лайн гру "хто поширить більше прес-релізів Цахалу", використовуючи усі звичні маркетингові ходи. Суть в тому, що відвідувачів заохочують якомога частіше заходити на сайт та поширювати офіційні повідомлення про успіхи ізраїльської армії. За це можна отримати он-лайн звання та віртуальні призи. (Здається, нічого особливого на тлі того, що війна давно перетворилася на крихітні зображення людей, які бігають й ридають на екранах монітору кілька секунд, поки глядач не перемикне канал чи не натисне "стоп.") На такі повідомлення мені зазвичай відповідають не дискусією про те, чи варто перетворювати війну з реальними жертвами на віртуальну гру, а риторичними питаннями, "чи могла б я уявити, що Київ чи Одесу обстріюють ракетами". Дивує, що роблять це люди, які працюють у впливових організаціях, аналітичних центрах або не один рік пропрацювали в медіа. Чи варто їм відповідати, що є певні причини, чому Київ чи Одесу не обстрілюють ракетами.

Я однаково дивуюся, коли ніби дорослі, розважливі палестинці можуть опублікувати звернення ізраїльського солдата-дезертира, який в ефірі Бі-Бі-Сі називає атаки на Газу "злочином проти людства, а не самозахистом". От тільки відео 2010-го року часів минулої атаки на Газу, під час якої, за ізраїльськими даними загинуло 1600 людей. Мене дивує, коли хтось із палестинців геть серйозно розміщує статтю про осуд Обамою обстрілу Гази надруковану у Foreign Policy Journal. Двома кліками можна з'ясувати, що це не відоме американське видання Foreign Policy, створене автором "Зіткнення цивілізацій" Семюелем Гантінгтоном, а сайт заснований відомим анархістом і хакером Джеремі Хаммондом. Його вважають одним із засновників Anonymous, котрі, до речі, атакували ізраїльські сайти. Байдуже, що погляди Гантінгтона чи не радикальніші за Хаммондові.

Справа не в "форен полісі", а тому, що дуже досвідчені люди сприймають напівфейкові повідомлення за реальність. Залишається хіба додати, як соціальні медіа провалюють висвітлення конфлікту в Газі, про що вже написали інші мудрі аналітики. Тут і безконтрольна пропаганда, і підробні аккаунти.

Але що аналізувати? Не в людський природі перевіряти інформацію, в яку хотілося б повірити. Особливо, коли правда сприймається як точка зору. Чи це не черговий аргумент на користь традиційних медіа, які теоретично мали б надавати перевірену інформацію, якщо уточнити її не полінувалися журналісти, які теж звикли оприлюднювати в ЗМІ мало не все, що побачили в соцмережах. Але чи не вони, традиційні медіа, заразили світ цією хворобою – робити з правди точку зору. Хто як не вони перетворили "баланс" на формальність, дозволивши відповідати на факт прес-релізом, на фото з місця події – листом-запереченням на офіційному бланку, а на думку фахівця – думкою будь-кого з протилежною точкою зору.

Точка зору є і в мене. Наприклад, я вважаю, що не можна виправдовувати вбивство цивільних людей вбивством інших цивільних людей. Не можна виправдовувати вбивство дітей і жінок тільки тим, що їх вбиває не занесена в перелік терористичних організацій ХАМАС, яка здобула політичну перемогу на виборах в Газі, а армія буцім-то демократичної держави. Не можна виправдовувати вбивство мешканців Гази тільки тим, що буцім-то ХАМАС використовує їх як прикриття і розміщує ракетні склади в їхніх будинках. Буцім-то.

Не менше мене бентежить з'ясовування стосунків в середньовічній парадигмі "хто перший почав." А може не середньовічній? Око за око проголосив ще Хамурапі. Чи хтось до нього? Як взагалі визначати з чого почався конфлікт? Поговоримо про Другу інтифаду, про Першу інтифаду, про теракт в Тель-Авіві, про захоплення літака палестинськими терористами, про Шестиденну війну, про Накбу, про 1948-мий, про Голокост, про Хрестові походи, про розп'яття Христа?

Читаючи статті про війну в Газі я не хочу займатися історичною казуїстикою. Якщо публіка просить і ми почали гратися в такі ігри, то давай додамо ось це: http://www.pchrgaza.org/portal/en/index.php?option=com_content&view=article&id=8969%3Anew-israeli-escalation-against-the-gaza-strip-7-palestinians-including-3-children-killed-and-52-others-including-6-women-and-12-children-wounded-&catid=36%3Apchrpressreleases&Itemid=194 У матеріалі йдеться про те, що відбувалося в Газі за кілька днів до обстрілу Тель-Авіва. Семеро загиблих палестиців, з них троє дітей. 52 поранених, з них шестеро жінок, 12 дітей. В кожного з них є ім'я і історія. Двоє палестинських підлітків було вбито під час обстрілу, коли ті грали в футбол. Це лише одне із багатьох повідомлень про те, що в принципі відбувається в Газі, коли про це не показують на Сі-Ен-Ен. Прошу, читайте, там багато чого цікавого. Хіба все одно це буде сприйматися як інша точкою зору.

Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.