ЛГБТ в українському мистецтві та політиці
На сайті Громадського радіо з'явився перший епізод мого подкасту "Антена". Це програма про українські культури – і слово "культура" тут не просто так стоїть у множині.
Я хочу роздивитися різні виміри мистецьких практик, які нас оточують. Не обійдеться без кавалку політики та розмов із правозахисниками – на моє глибоке переконання, зараз в Україні політичний контекст дуже тісно пов'язаний із культурним.
Перший епізод "Антени" – це розмова з Максимом Буткевичем про ЛГБТ в українських культурних і політичних практиках.
Слухати на SoundCloud можна тут.
Слухати на сайті "Громадського радіо" можна тут.
Дайджест такий: "Література та мистецькі практики тут є не менш важливими за політичні ініціативи. Вони протидіють дискримінації, перебивають її градус".
Для мене особисто дуже символічним є те, що цей запис знаходиться поруч із записом розмови Наталки Соколенко із Юрієм Луценком. Саме Луценко нещодавно написав, що "Краще дозволити раз в рік гейпаради, ніж щодня чекати російських танків, як у Грузії 2008 року". Про характерність дихотомії між "танками" та "гейпарадами" я не писатиму – надто все це очевидно.
Для тих, хто лінується слухати – написала короткий конспект кількох тез, які звучать у записі.
Чому ідеться не лише про "гомо"
Ідеться про болюче і чутливе запитання, що лягає в площину ширшого кола болючих і чутливих запитань. Ідеться про приниження меншин – це дискримінація, ґеттоїзація, маргіналізація.
Меншини не обов'язково принижувати. Можна просто витісняти та робити невидимими. Не обов'язково до меншин ставитися погано, не обов'язково їх вбивати. Меншини можна вбивати інформативно та комунікаційно – якщо їх немає в інформаційному просторі, то ніби не існує і в реальності.
Замовчування та екзотизація
Коли мова іде про "середню температуру по палаті" ставлення до ЛГБТ-спільноти в Україні, то маємо мовчання-замовчування та екзотизацію.
Наприклад, коли ти говориш, що є проблема, то тобі заперечують, що проблеми нема, бо про неї, мовляв, ніхто не говорить, і тому про це не потрібно говорити. Це замовчування.
Інший епізод на цю ж тему – презентація антології ЛГБТ-поезії "120 сторінок Содому" . Тоді обурення викликали не власне тексти, а слово ЛГБТ на обкладинці. Якби тексти антології були надані поза цим контекстом, їх ті молодики, котрі прийшли громити презентацію, сприйняли б як просто любовну лірику. Це ситуація обурення через те, що хтось "виносить сміття" на люди.
А щодо тенденції екзотизації – то вона дуже пов'язана з тенденцією замовчування.
Наприклад, від гомофобів часто можна почути, що культурний чи політичний простір України окупований ґеями... і далі йде опис персонажа, який схожий чи то на Борю Моїсєєва, чи то на Вєрку Сердючку. Це абсолютно екзотичний персонаж, якого перетворюють на репрезентативного для всієї ЛГБТ-спільноти. Це наслідок відсутності в спільноті ЛГБТ-життя, наслідок його замовчування.
Ґеттоїзація
Цікаво, що коли про ґеїв говориться на спокійнішому та серйознішому рівні, то ми бачимо ще одну тенденцію – це ґеттоїзація. І вона дуже помітна. Наприклад, у висвітленні проблематики ЛГБТ в засобах масової інформації.
Тут ситуація ніби змінилася, бо протягом останніх років з'явилося чимало активістів і активісток, які відкрито говорять про існування ЛГБТ-спільноти, про проблеми ЛГБТ-спільноти. Вони можуть спокійно показати свої обличчя, вони спокійно скажуть на камеру про себе як про представника чи представницю ЛГБТ-спільноти. Тобто тепер ситуація "ми шукали людину нетрадиційної орієнтації, але не знайшли" – неможлива.
Але наявна ситуація ускладнюється тим, що в ЗМІ представники ЛГБТ – "вони", а самі ЗМІ та їхня аудиторія – це "ми". Навіть якщо про цих ЛГБТ-активістів не буде сказано нічого поганого.
Показовий приклад можна знайти в репортажах про марш рівності в Києві, який називають "першим ґей-парадом". Навіть у збалансованих новинних сюжетах синхрони мовців титрували так: "Наталка, представниця сенс-меншини", "Дмитро, представник секс-меншини", "Дітріх, гість з Німеччини", "Тетяна, мешканка Києва".
Тобто тут видно поділ на "мешканців Києва", "гостей іноземних делегацій" і "представників секс-меншин".
Так само журналістам важко звикати до вживання замість слова "гомосексуаліст" – слова "гомосексуал". Вони розуміють, що так правильно, але ідеться про певну інертність мови. А також про те, що люди не розуміють усіх негативних конотацій слова "гомосексуаліст", не розуміють, що це слово відсилає до радянських репресивних практик.
Подібний приклад: коли звучить думка, що права секс-меншин "не на часі", не є "найбільш нагальною", бо "їх мало". Це твердження має під собою абсолютно ірраціональне підґрунтя.
В таких умовах будь-хто, хто виступає за рівність, припинення дискримінаційних практик, на думку багатьох, не може не бути представником ЛГБТ.
Ставлення до ЛГБТ – це лакмусовий папірець. Людина може позиціонувати себе як толерантну, таку, що проти ксенофобії, але, коли ідеться про питання, пов'язані з ЛГБТ, то все змінюється. В голові падає залізна завіса.
Це ж можна сказати і про рівень публічного обговорення. Та бачимо дрімучий рівень невігластва. Особливо в маргінальних або місцевих виданнях.
Закон про протидію дискримінації
Про цей закон було поширене твердження, згідно з яким його впровадження означатиме легалізацію одностатевих шлюбів і всиновлення дітей одностатевими парами. Хоча варто було просто відкрити сайт Верховної Ради та прочитати закон.
У ньому ішлося лише про заборону дискримінації в сфері працевлаштування чи в процесі трудових відносин.
Окремо для тих, хто побоювався за наші кришталеві сімейні цінності, в тому самому законі було сказано, що його норми не поширюються на Сімейний кодекс.
Але навіть згадка про ЛГБТ-спільному в контексті працевлаштування вибила цей закон. Це перебило перспективи на найближчий час – цей пункт був одним із ключових для ЄС та лібералізації візового режиму.
Чому тема ЛГБТ така "страшна"?
Було би добре мати відповідь. Таке відчуття, що відповідь – це цибулина, де постійно бачиш нові шари.
Тут є психологічні причини – індивідуальні та колективні фобії. Є спадок репресивної політики СРСР. Є вплив тюремної субкультури на широкі верстви населення та вплив тюремного етосу на повсякденне життя, особливо на життя менш привілейованих верств населення.
В психологічному плані ґей – це невидимий ворог, якого важко розпізнати, який всюди "тягне своїх". Це enemy within. Це робить ЛГБТ-спільноту зручною для перетворення на цапа-відбувайла.
Ґей-парад і оптимізм
Якщо подивитися на динаміку обговорення теми ЛГБТ, то стає ясно, що обговорення тепер відбувається в ширших колах. До нього долучаються люди, котрі самі не є представниками ЛГБТ-спільноти. Справді почали лунати голоси в медіа. Справді не було жертв під час маршу 25 травня – хоча всі люди, які туди йшли, були готові, що їх звідти винесуть.
Така одинока подія не є індикатором покращення, але в загальному контексті є приводом для оптимізму.
Ліки від гомофобів
Ми маємо мобілізацію гомофобних сил, причому на різних рівнях – від політичного, політично-партійного, парламентського, до grass roots гомофобії (низових організацій). Це неминучий процес. Велика роль у тому, що відбуватиметься, належатиме медіа та масовим практикам. Тут важливими є книжки, фільми тощо.
Вони показують навіть тим, хто не хоче цього бачити, що реальність – набагато різноманітніша та складніша. І що реальності не треба боятись, не треба тікати в обійми дискримінаційних практик.
Література та мистецькі практики взагалі є не менш важливими за політичні ініціативи. Вони протидіють дискримінації, перебивають її градус.
UPD:
На "ВідеоТеці" опублікували оновлення мого відеоблогу – про концепцію програми, перший її випуск і про плани на майбутнє. З дня запису відбулося трохи новин – на рахунках ГР вже трохи більше 3 тисяч гривень (до речі, долучайтеся, тисніть кнопку "Підтримай нас"), перша програма вже вийшла в люди, програму про Форум видавців запишу от-от. Все інше – цілком актуальне досі.
