Тези до Плану і Стратегії Відновлення України – Еліти, Суспільство і Стратегії (частина – 5.2.)

"Для усіх бажаючих іти до влади... ПОЛІТИКА – це одна із найвищих форм СЛУЖІННЯ. Цей шлях не повинен обиратися з метою особистого збагачення...Політиком має бути особа, яка свідомо прагне всю свою духовну силу присвятити суспільству, загальному благу. Працювати, думати, діяти для добра людей" (Кардинал Любомир Гузар, 1933- 2017 рр.)

Війна, яку Росія веде проти України з 2014 року, переконливо продемонструвала світові: Україна має волелюбний народ, а її солдати й армія є одними з найсміливіших і найпрофесійніших у Європі. Українці давно заслужили на свободу, демократію та процвітання.

В Україні сформувалося справжнє громадянське суспільство – на відміну від просто населення, воно готове активно захищати власну державу. Країна має також потужну професійну еліту, яка разом із народом і армією допомогла вистояти, попри бездіяльність влади у підготовці до війни. Водночас Україні бракує повноцінної політичної еліти, яка була б гідною свого народу й армії.

У класичному розумінні, еліти будь-якої країни поділяються на політичні та професійні. Політична еліта є значно меншою за чисельністю, але саме вона здійснює управління державою. Під політичною елітою розуміють соціальні групи, що володіють найбільшою владою та впливом, мають законні повноваження ухвалювати стратегічні рішення і визначати розвиток держави та суспільства. Саме вони формують плани і стратегії у ключових сферах: політичній, міжнародній, економічній, фінансовій, науково-технічній, воєнній, медичній, освітній, інформаційній, культурній, екологічній та демографічній.

Професійні еліти, своєю чергою, є виконавцями рішень політичної еліти. Вони можуть готувати пропозиції, консультувати та надавати експертну підтримку, однак не мають повноважень ухвалювати стратегічні рішення. Кар'єрні професіонали в органах влади зазвичай не визначають державну кадрову політику, не контролюють ключові ресурси, не керують силовими структурами та не формують загальні стратегії розвитку держави.

Політична еліта формується з політиків, які здобувають свій статус через вибори: або шляхом прямого обрання до органів влади, або через призначення за політичними квотами правлячих партій. Політиків можна поділити на діючих і резервних. До діючих належать як представники влади, так і опозиції, які перебувають у межах трьох гілок державної влади. Провладні політики спираються на парламентську більшість, уряд або главу держави, тоді як опозиційні – на парламентські сили, що перебувають у меншості. Резервні політики – це ті, хто раніше перебував при владі та готується повернутися до неї через участь у виборах.

Особи, які балотуються на виборах, але ніколи не обіймали політичних посад і не були обрані, не є політиками у повному розумінні цього слова. Вони можуть належати як до професійних еліт, так і бути пересічними громадянами. Сам факт роботи в органах влади не перетворює кар'єрних професіоналів на політиків.

Зокрема, військовослужбовці не обирають свого Верховного Головнокомандувача – його обирає народ. При цьому він може представляти політичну силу, яку частина військових не підтримувала. Аналогічно, кадрові професіонали у керівництві силових і правоохоронних органів не стають політиками лише через зміну політичного керівництва, якщо їхня кар'єра не є політично зумовленою. У більшості демократичних країн таким фахівцям навіть законодавчо заборонено займатися політичною діяльністю.

Питання ролі еліт у державотворенні, зокрема військової еліти, неодноразово піднімалося в історії та політичній думці. Це яскраво відображає така позиція:

"Я вважаю, що без існування військової еліти будь-яка європейська країна не мала б жодного шансу бути сучасною європейською демократією. Історично немає жодної розвинутої європейської демократії, побудованої без участі професійних військових. Військові будують демократію, як правило, а потім передають її цивільним. Подивіться на біографії генерала Джордж Вашингтон, генерала Наполеон Бонапарт. Цивільний ĸодеĸс останнього – зараз основа юриспруденції з цивільного права в усіх західних країнах. Генерали Карл Густав Маннергейм, Юзеф Пілсудський, Шарль де Голль, Мустафа Кемаль Ататюрк, бойовий офіцер Вінстон Черчилль...

Військова еліта – це люди, які в будь-який момент готові віддати життя за незалежність своєї країни. Не з усіх військових можуть бути гарні політики, але переважно це хороші державники. Проте мені особисто не відомі випадки перетворення популістів та купців на державотворців... На жаль, із 1991 роĸу у нас триває процес знищення нашої військової еліти. Бояться військових, тому що, як вчить історія людства, військові, коли виникає питання збереження державності та нації, зазвичай і зупиняють знахабнілих та самозакоханих політиканів."

(https://day.kyiv.ua/article/polityka-litnya-shkola-zhurnalistyky/urokderzhavotvorennya)

Проблема якості еліт у будь-якій країні тісно пов'язана з рівнем політичної культури суспільства. Як правило, культура політиків не є вищою за культуру виборців, які їх обирають. Між суспільством і елітами існує взаємозалежність: суспільство формує свої еліти, а еліти, своєю чергою, впливають на перетворення населення на свідомих громадян.

Саме від цього тандему "еліта – суспільство" залежить не лише напрям розвитку країни, а й її цивілізаційний рівень та культурна якість держави.

Водночас варто враховувати, що природа людини змінюється повільно. Сучасні політики мало відрізняються від своїх попередників античної доби. Їм часто притаманні ті самі вади: низький рівень моралі й культури, жага до влади та самозбагачення. Доступ до значних ресурсів і владних повноважень нерідко діє як сильний стимул до зловживань.

Також залишається незмінною прихована схильність частини політиків до трансформації демократії в авторитаризм, що дозволяє уникати відповідальності за зраду суспільної довіри. Під час виборів більшість із них маскує справжні наміри, демонструє відданість демократичним цінностям і водночас критикує попередників.

Більшість таких політиків розпочинає свою діяльність при владі з усунення кадрових професіоналів, патріотів і моральних людей. Причина цього очевидна: вони бояться критики та звинувачень в узурпації влади, корупції й непрофесіоналізмі.

Щоб уникнути потенційного спротиву, такі політики запускають кампанії дискредитації та переслідування можливих опонентів, активно використовуючи як державні, так і олігархічні медіа.

Паралельно відбувається заповнення владних структур лояльними людьми – друзями, бізнес-партнерами, земляками та конформістами. У результаті формується середовище, де визначальними якостями стають не професіоналізм чи моральність, а особиста відданість і готовність діяти будь-якими методами.

До цієї системи часто потрапляють цинічні ділки, досвідчені корупціонери, псевдофахові популісти й відверті невігласи, єдиною "перевагою" яких є абсолютна лояльність, корпоративна солідарність і нерозбірливість у засобах досягнення цілей.

"Основна проблема України – це моральна деградація, а все інше – наслідки". (Кардинал Любомир Гузар, 1933- 2017 рр.)

Коли подібні люди стають політиками й досягають вершин влади, держава поступово трансформується в авторитарно-кланову "глибинну державу", навіть якщо формально зберігає ознаки демократії.

На цьому етапі "глибинна держава" встановлює повний контроль над усіма гілками влади, роблячи процеси управління непрозорими для суспільства. Хоча інституції можуть і надалі виконувати формальні, "ритуальні" псевдодемократичні процедури та імітувати незалежність, реальне управління переходить до неформального центру впливу, який не обирався народом.

За своєю суттю така система мало чим відрізняється від діяльності організованого злочинного угрупування. Її характерними ознаками стають "ручне управління" силовими структурами, руйнування верховенства права, депрофесіоналізація державного управління, а також тотальна корупція й системне розкрадання фінансових і матеріальних ресурсів країни.

Важливо, що поява подібної "глибинної держави" можлива не лише в слабких чи перехідних країнах, а й у розвинених демократіях. Жодна з них не застрахована від приходу до влади через вибори аморальних, некомпетентних, корумпованих і авторитарно налаштованих осіб. У деяких випадках це можуть бути навіть агенти впливу авторитарних держав, метою яких є дискредитація та підрив демократичних інститутів зсередини.

Логіка цього процесу проста: успішна демократія, особливо в сусідній країні, становить загрозу для авторитаризму та деспотії. Вона демонструє альтернативу – свободу та вищі стандарти життя для громадян, що підриває легітимність недемократичних режимів.

Водночас сама демократія не є самодостатньою системою – вона потребує постійного захисту й підтримки. Загроза її переродження в автократію чи тиранію існує завжди. Факторами ризику стають неконтрольована "лібералізація", викривлене розуміння глобалізації, а також пасивне, "беззубе" спостереження за руйнуванням її законів і базових принципів.

Процес деградації держави стає невідворотним тоді, коли одночасно відбуваються дві речі: політичні еліти втрачають якість, а суспільство допускає це. У такій ситуації фактично зникає суб'єкт, здатний захищати демократію – як від зовнішнього тиску автократій, так і від внутрішньої кадрової ерозії.

Недарма кажуть: "риба гниє з голови". Псевдодемократичні еліти втрачають здатність адаптувати систему державного управління до нових викликів, а влада перестає виконувати ключову функцію – захист верховенства права. Політичні партії поступово перетворюються на "феодальні анклави" своїх лідерів, а "четверта влада" замість контролю сприяє "втраті пам'яті" та політичної культури виборців. (https://blogs.pravda.com.ua/authors/smeshko/68bea7a6e1a20/)

У результаті суспільство стає вразливим до маніпуляцій: виборці дедалі частіше потрапляють під вплив політичних технологій, "чорного піару" та цілеспрямованих інформаційних кампаній проти тих, хто ще намагається відстоювати демократичні принципи.

На цьому тлі у владі масово з'являються "професійні" популісти, "грантоїди", публічні "експерти" розмовного жанру, а також економічно, військово й дипломатично некомпетентні особи та конформісти. Поняття "нових облич" часто зводиться лише до віку, при цьому замовчується очевидне: відсутність перевіреного досвіду й професійної біографії.

Водночас поняття "ефективний менеджер" підміняє собою поняття "професіонал". Така підміна виглядає абсурдною, якщо перенести її на інші сфери: ніхто не хотів би опинитися на операційному столі не в хірурга чи сісти в літак без пілота, замінених на "менеджерів".

Додаткову небезпеку становить те, що просування таких людей часто підтримується зовнішніми та внутрішніми гравцями – корумпованою владою, олігархами, транснаціональними структурами й навіть іноземними урядами.

Про подібні загрози застерігав австрійський дослідник демократії Мартін Поллак, підкреслюючи взаємозв'язок деградації еліт і суспільства: "...інтелектуали останнім часом мовчать: кожен займається своїми справами, пише свої книжки, робить свій театр тощо... В моєму розумінні – тут і захована велика небезпека... молоді інтелектуали звикли, що є демократія, свобода і право. Вони не хочуть боротися за це, бо це для них – норма, як вода, яка має йти із крана. А я пам'ятаю моменти, коли... відкривав кран, а води у ньому не було. І так само може статися з демократією – ти відкриєш кран, а води у ньому вже не буде..."

(https://life.pravda.com.ua/culture/2016/07/07/214585/)

Проблема якості політичних еліт і їхнього впливу на державну політику є універсальною та підтверджується як практичним досвідом, так і оцінками авторитетних експертів.

Зокрема, американський дипломат із понад тридцятирічним стажем Джордж Кент наголошує на важливості професіоналізму в управлінні державою:

"Перша адміністрація Трампа була укомплектована компетентними професіоналами. І, як на мене, у нас завжди існувала традиція незалежно від того, яка партія при владі – залучати фахових людей, здатних просувати й захищати національні інтереси США. Упродовж 80 роĸів американці розуміли, що нашим національним інтересам, нашій безпеці та добробуту сприяють безпека й процвітання наших союзників і партнерів. Саме тому США витрачали так багато зусиль і коштів на підтримку успіху партнерів і союзників.

Під час другого терміну Дональд Трамп обрав зовсім інший підхід. Це трансакційний підхід: що ти робиш для мене – не для Сполучених Штатів, а для мене, Дональда Трампа, і його найближчого оточення. А люди, які є міністрами та членами його уряду – це не компетентні професіонали. Вони просто некомпетентні. У них немає стратегічного бачення, і, схоже, вони не мають ані розуміння, ані усвідомлення історії чи географії, що призводить до хибних політичних рішень – як ми бачимо цього тижня (інтерв'ю записано 19 березня – УП) у війні проти Ірану та її впливу на світову економіку. І, на жаль, ми також спостерігаємо це в переговорах, які ведуть девелопери нерухомості, що нічого не знають про Росію та Україну в ĸонтеĸсті війни Росії проти України." (https://www.pravda.com.ua/articles/2026/03/23/8026713/).

Ця оцінка підкреслює ключову проблему: відхід від принципу професійності у формуванні влади неминуче призводить до стратегічних помилок і послаблення держави.

Узагальнюючи цю думку, американський політолог Збігнєв Бжезінський сформулював фундаментальний принцип функціонування держав:

"Держави не гинуть від воєн – вони гинуть від деградації ЕЛІТ. Коли правлячий клас стає неспроможним керувати, країна слабшає незалежно від того, які зовнішні загрози вона має".

Завдання інтелектуалів – як професійної, так і справжньої політичної еліти, тобто "філософів" за визначенням Платон, полягає в тому, щоб "стежити за тим, щоби демократія не зникла". Цю ж думку, по-своєму, підкреслював і Альберт Ейнштейн: "життя – це як їзда на велосипеді: щоб утримати рівновагу, треба рухатися".

Це означає, що демократія не може існувати без постійного розвитку й осмислення власного досвіду. Прогрес базується на знаннях і досвіді, але починається не лише з відповіді на запитання "чого ми хочемо?", а передусім – "чого ми більше не хочемо". Саме усвідомлення попередніх помилок і негативного досвіду формує основу руху вперед.

Водночас цього недостатньо. Без чітко сформульованої мети й розуміння правильного напряму розвитку завжди зберігається ризик регресу – повернення до старих помилок у нових умовах. Тому справжні маркери прогресу мають спиратися як на знання і досвід, так і на розуміння ознак деградації.

У цьому контексті важливо усвідомлювати: демократія не є природним або гарантованим станом суспільства. Це складна система організації влади, яка потребує свідомого будівництва, постійної підтримки та самодисципліни громадян. Її головна цінність – захист прав і свобод людини, який можливий лише за наявності сильних інституцій, ефективних правових механізмів і усталених процедур.

Поки ці інституції не стають історичною традицією, загроза відкату до автократії залишається постійною. Історія не знає моделей влади, які б без зусиль з боку еліт і суспільства гарантували права і свободи людини. Натомість для автократій характерні інші риси: самозбагачення політичних еліт, прагнення до неконтрольованої влади та вибіркове правосуддя за принципом: "нам – усе, ворогам – закон і покарання". (https://blogs.pravda.com.ua/authors/smeshko/68b5ebc21a8c2/)

На жаль, за роки незалежності України жодна парламентська політична партія не запропонувала цілісної стратегії і плану побудови демократії. Політичні еліти, які перебували при владі, не узагальнювали належним чином історичний досвід України та світу, не мислили стратегічно і часто ігнорували аналітику та пропозиції науковців і представників професійних еліт. (https://day.kyiv.ua/article/den-planety/nevyvcheni-uroky-hetmanatu-ta-natsionalna-ideya-ukrayiny-u-suchasnykh-umovakh2) (https://blogs.pravda.com.ua/authors/smeshko/68a5dd747bc1f/)

Як наслідок, замість побудови повноцінної демократії відповідно до об'єктивних законів її розвитку та вимог Конституції України відбулася лише імітація цього процесу.

У таких умовах оновлення політичних еліт за рахунок професійних кадрів стало практично неможливим. Ба більше, з кожним новим виборчим циклом псевдополітичні еліти дедалі більше втрачали якість – ставали менш професійними, більш корумпованими, а подекуди й люмпенізованими.

Починаючи з першого Помаранчевого Майдану, ці процеси лише поглиблювалися: політичні еліти поступово опинилися під тіньовим впливом олігархічно-кланових груп. Показовим прикладом таких тенденцій можна вважати політичну кар'єру Михайла Гаврилюка: перехід від символу протесту до парламентської діяльності продемонстрував, що особиста сміливість, безперечно важлива чеснота, сама по собі не є достатньою для ефективного державотворення та управління.

Натомість вирішальними для якісного управління державою є рівень освіти, професійний досвід, культура, а також здатність до стратегічного мислення і системного бачення процесів.

Цю залежність між якістю еліт і середовищем їх формування пояснював американський дослідник Жак Фреско: "Наші звичаї, поведінка і цінності є побічними продуктами нашої культури. Ніхто не народжується із жадібністю, забобонами, фанатизмом, патріотизмом і ненавистю; це все вивчені моделі поведінки. Якщо навколишнє середовище не змінюється, така поведінка повторюватиметься".

Таким чином, деградація політичних еліт є не лише наслідком індивідуальних якостей окремих людей, а й відображенням середовища, в якому вони формуються та відтворюються.

Змінити навколишнє середовище в Україні без оновлення політичних еліт за рахунок нових архітекторів і державних будівничих із числа професійних еліт практично неможливо.

Ключову роль у цьому процесі мають відіграти нові парламентські партії. Вони повинні не лише розуміти закони побудови демократії, а й мати чітку ідеологію, довгострокову стратегію та реалістичні програми її розвитку.

Водночас цього недостатньо без підтримки з боку суспільних інституцій. Разом із професійними та незалежними медіа, а також фаховими політологами й соціологами, ці політичні сили мають сприяти підвищенню правової культури виборців.

Саме така взаємодія створює передумови для ефективного функціонування демократії. Свобода слова, продумані стратегії реформ державного управління та місцевого самоврядування стають ключовими інструментами забезпечення прозорості влади, її підзвітності суспільству, а також стримування зловживань, корупції та авторитаризму.

Тези до Плану і Стратегії Відновлення України (частина 1)

Тези до Плану і Стратегії Відновлення Економіки України (частина 2)

Тези до Плану і Стратегії Відновлення Економіки України (частина 3) Формула економічного

Тези до Плану і Стратегії відновлення України – ЄДСМ (частина 4)

Тези до Плану і Стратегії Відновлення України – Еліти, Суспільство і Стратегії (частина – 5.1.)

Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.